Кар’єра одного кавуна
Вирази облич покупців на будь-якому ринку, в даному разі на київському Лук’янівському, легко оголюють внутрішню настороженість, зосередженість і підозрілість. Ще недавно цей майданчик був ринком середньої руки, але останніми місяцями характер ринку різко змінився, зрозуміло, через всезагальну гонку цін. Жартів по обидва боки прилавків, може, менше і не стало, але саркастичності додалося, та і приправилися вони злими прянощами, словесною сіллю та перцем. Без усіляких претензій на узагальнення по всьому місту, наведу лише один приклад. Нещодавно всі ми милувалися, в основному по телевізору, баржею, що прибула з херсонськими кавунами. Хоч і здогадувалися, що це всього лише своєрідний подіум для кавунів-модників, а доступна пропозиція буде набагато прозаїчнішою, але все ж приємно було дивитися на гідний товар веселих супроводжуючих, які всім своїм виглядом завіряли — для нас виростили чистий і смачний продукт. Упевнена, що це так і є, хоч і не належу до тих, хто порушив недоторканість бажаної ягоди саме з цієї партії. Основний же потік киян спрямувався на ринки, в магазини, там херсонських кавунчиків — море. Звернула увагу на Лук’янівському на міцного жвавого парубка, замилувавшись завзятою свіжістю його товару, густо-рожевим кольором м’якоті, що нагадує своїм рум’янцем яскравий ранок, і прислухалася, здивувавшись детальній відповіді на моє вічне та просте питання — скільки? Стратегія продавця-маркетолога, що вирішив діяти від супротивного, здивувала і дещо зменшила мій запал — зрозуміла, що теж зловилася на гачок винахідливого продавця. «Коли я пропонував кавуни по чотири гривні за кіло, — почула, — всі проходили мимо, кидаючи на ходу, мовляв, ранні, значить, хімічні, та і дорого, адже обіцяли ж по дві гривні. На ранок поставив нову ціну — шість, а на наступний — вісім. Покупці лише сміялися, сердито пробігаючи мимо прилавка, і я чув від них — що шість було мало, п’явки. І не купували. І ось вирішую бути послідовним і ставлю — десять гривень, і тут справа пішла, ось і ви піддалися магнетизму прекрасного полосатика, до того ж вирощеного за всіма правилами, без жодного перегодовування». Вийшло, що на цій точці, розумію, принаймні, сьогодні зійшлися всі крайнощі та протиріччя, багатьма опанувало бажання зірвати із цих соковитих красенів мало не весь сенс літа, адже воно на те і прийшло, щоб ми встигли насолодитися його барвами, ароматом і смаком, хоч, звичайно спектр — безконечний, але кавун — такий самозакоханий егоїст, що упевнений: він і є найголовніша метафора літа, яке відходить. Тим часом, продавець, поки я пакувала свою об’ємну покупку до сумки, продовжував мене дивувати, цього разу зрілою аналітикою. Успіхам моїх кавунів, а я тут же мимоволі додала — кар’єрі, і він кивнув, погоджуючись, — можуть позаздрити багато депутатів. Пара-трійка з них навіть на літо залишилася в Києві, жертовно не злиняла на солодкі курорти, а все для того, щоб бути під рукою у телебачення. Одні й ті ж угодовані і такі, що недоїли, повторювали заяложені думки, звичайно, для того, щоб народ зробив правильний висновок — ось хто працює, ось хто збирає пушинку до пушинки. Так от що скажу — мої кавуни та дині народ обов’язково розкупить, вони без обману, а ось найбільш нітратні якраз вони, підкупольні, до того ж з давно минулим терміном придатності та ще, за самооцінкою, несумісні з життям. Продовжую шукати bresh із того, що поруч, зустрічаючи на ринку багаторічних знайомих, починаю причіплятися з безвинними запитаннями, щоб картинка вийшла об’ємною. Побачивши успішного бізнесмена, уточню не з тих, хто піднявся на безкоштовних «випадковостях», а він упровадив якусь рідкісну деталь на своєму маленькому заводі і випрямився за останні десять років, вельми упевнено. Чого боїшся? Відповідай, особливо не вибудовуючи, миттєво, прошу. Він навіть не здивувався і зізнався: «Особливій допитливості змії, яка розглядає пташине гніздо». Беремо, подумала, і, тягнучи свій кавун, усе ж смикнула запитанням ще одного — цього разу талановитого фотографа, не газетяра, а, як він каже — фотохудожника на прізвисько Соколине око.
Чого боїшся?
Швидше не боюся, а побоююся. У мене правило — ніколи не показувати фотографії жінкам, якщо вони якраз на них і зображені. Вони тут же захочуть їх знищити, а сам узяв і клацнув мене у цю мить. Уявляю: я з важкою сумкою, приголублена понад міру спекою, до того ж наполегливо намагаюся вигуляти якусь незрозумілу свою ідею. Я порву вочевидь, навіть не показуй, засміялася. Ми б розбіглися, та він запропонував підвезти до будинку, що було вельми доречно. Вже за письмовим столом мені захотілося вийняти, ніби з гербарію інших зустрічей і розмов, які чомусь не стали газетними матеріалами, зняти з них деяку користь, зможу-вирішила, чого марно спати в записниках. Навіщо приховувати, і сама люблю хизуватися, правда, лише для того, щоб зібрати журналістський мед, можу і прикинутися наївною дурепою, що, треба сказати, легко виходить. Так на одній тусовці, нагадав мені записник, у світської пані, зрозуміло, без певних занять, відразу жваво тоді запитала, кинувши досвідчений погляд на її вбрання — оброблено сухоцвітом — черсаком? Вона навіть обернулася до мене всім корпусом і шанобливо-здивовано вигукнула — ви знаєте? Ви уловили? Звичайно, мій кашемір з ультратонких волокон підшерстку кіз із внутрішньої Монголії — найбільш білосніжного і коштовного матеріалу в світі. Її обличчя сяяло упевненістю, що вона ж сумки з продуктами тягати не буде, такий кашемір потрібно доглядати та ніжити. Можливо, непомітно зітхнула, але я, на щастя, не світська пані.
Уже набагато пізніше, знайшовши якось письменницьку цитату, навіть її виписала, знаючи, що комусь з подібних до неї при нагоді обов’язково нагадаю ці слова: «Чи може хто-небудь бути настільки божевільним, що уявить себе благороднішим через нитки тонкої вовни, коли цю вовну, з яких би тонких ниток вона не була, колись носила вівця, та все ж не була нічим іншим, ніж вівцею». До речі, нічого проти кашеміру не маю, а ось хазяйки у нього часто бувають... Думала, думала, що сказати, та зупинилася, заздрість псує колір обличчя, а я і не помітила, що в думках уже вкуталася в цей кашемір. Навіщо? Адже така ретельність дуже старить. Ні, не беру — на цей гачок не зловлюся, знаючи, що після другої молодості приходить вічна молодість, а вона любить щирі стильні пустощі в одязі, легку ходу та час, щоб і успішний кавун прикупити і пару слів про нього закласти в газетний матеріал.
Нещодавно перечитуючи вірші Василя Симоненко, розумію, що він укладав зовсім інший сенс у слова, що назавжди мені запам’яталася, та все ж думаю, вони кожному підкажуть щось особисте, не нітратне, а щось дуже потрібне: «Не вір мені, бо я брехать не вмію. Не жди мене, бо я і так прийду».
Знаю.
