Кавказька осінь кремлівського диктатора
«07–12.11.2020»
Один з численних за три десятки років з горем навпіл заморожених на пострадянському просторі конфліктів за шість тижнів Другої Карабаської війни закінчився гучною поразкою Вірменії, якій не допомогли ні гірський рельєф, що сприяє обороні, ні російська зброя. Вірменам була гарантована перемога доти, доки фігурами обох кольорів на шахівниці рухала Росія. Але ситуація повністю змінилася, варто було за фігури взятися ще одному глобальному гравцю.
Якщо зі стороною, що програла у Другій Карабаській війни, більш-менш усе зрозуміло, не припиняються суперечки, хто ж у ній переміг. Одні коментатори, проєктуючи на Карабах ситуацію з російськими «миротворцями» в Абхазії та Південній Осетії, вважають перемогою Кремля згоду Алієва на введення російського миротворчого контингенту на територію Азербайджану. Інші говорять про подвійну перемогу турецького зброї й турецької дипломатії. — Туреччина не лише ще раз продемонструвала свою технічну перевагу над Росією, яка, якщо вірити кремлівській пропаганді, нібито виграє гонку озброєнь у США. З вимушеної згоди Кремля Туреччина разом з Росією стала гарантом виконання вірмено-азербайджанської угоди щодо Карабаху — вперше на території колишнього СРСР, яку російський президент донедавна вважав своєю вотчиною.
Що найчастіше залишають за дужками, нинішній конфлікт у Карабаху став не першим за останні роки зіткненням Москви й Анкари. І вже вдруге, після умовної нічиєї в сирійському Ідлібі й безумовної перемоги над Хафтаром у Лівії, непримиренний друг Путіна Ердоган торжествує над своїм кремлівським гібридним партнером. Головний результат Другої Карабаської війни — талановитий учень Ердоган остаточно розвіяв міф про нібито геніального кремлівського стратега. І справа тут навіть не в тому, що, розкидавши свої порівняно нечисленні ресурси по десяткам, якщо не сотням точок на світовій мапі — назвався СРСР, лізь у кошик (в ці самі дні Путін, наприклад, домовився про будівництво чергової військово-морської бази в Судані), запустивши руки одночасно в десятки локальних конфліктів, у потрібний момент у потрібній точці у Путіна просто не виявилося під рукою козирів.
Ердоган продемонстрував усьому світові, як можна бити Путіна його ж власною зброєю. — Зокрема змушуючи закачувати дедалі більше людських і матеріальних ресурсів у нові конфлікти. Так, наприклад, Росія дійсно за згодою вводить своїх миротворців у те, що залишилося від «Нагірного Карабаху». Але, на відміну від Абхазії та Південної Осетії, без важких озброєнь, без прямих комунікацій з Росією, зв’язаних вузенькою «дорогою життя» з Вірменією... Так, і без того безроздільний вплив Росії на Єреван ще більше зміцнився. Але, якщо союзник Туреччини Азербайджан у збройному конфлікті продемонстрував, що він не лише освоїв нову військову техніку, а й здатен її ефективно застосовувати на полі бою, що його політична система стабільна й що його економіка може без турецьких кредитів підтримувати досягнутий військово-технічний потенціал, чого вартий російський актив у регіоні без російських озброєнь, що постачаються на російські ж кредити, а тепер ще й без прямої присутності в зоні збройного конфлікту російських військ? Це Туреччина набула в регіоні активу — Вірменія ще один, з багатьох, баласт для Росії.
Незважаючи на погрози санкціями з боку США Ердоган закупив у Росії горезвісні зенітно-ракетні комплекси C-400, але при цьому турецькі безпілотники в Карабасі в одні ворота громлять російську ППО... Ердоган продемонстрував світові, що трубопроводи, за допомогою яких Росія десятиліттями здійснювала свою економічну, а за нею й політичну експансію в Європі, за наявності стратегічного мислення й політичної волі перетворюються на вразливість Росії. — Росія вклала мільярди у «Турецький» та «Блакитний потоки». Але за цей час Ердоган диверсифікував джерела постачань вуглеводнів, і тепер, коли закінчилися колишні угоди, він може диктувати (і диктує) Росії, за яку ціну й на яких умовах він згоден купувати російський газ... — Не здатний лише на висловлювання занепокоєності Євросоюз, не НАТО, а Туреччина, що володіє незрівнянно меншими ресурсами й не має ядерної зброї, у Другій Холодній війні протистоїть Росії на рівних. Граючи за гібридними російськими правилами, регулярно обігруючи Росію в її ж грі.
Нарешті, маленький місток у майбутнє. Визнання Росією наявності у Туреччині політичних інтересів у регіоні — це навіть не удар по путінському проєкту СРСР-2, це ні багато ні мало перегляд результатів Кавказької війни ще у першій половині XIX століття. Причина цього — виснаження фінансових резервів Росії, що на тлі світової кризи дедалі прогресує, і, нарешті, законодавча підготовка до транзиту влади в Кремлі, що триває з початку року. І хоча відхід Путіна — поки що справа віддаленого на невідомий нам час майбутнього, вибудувана ним за двадцять років система особистих домовленостей і гарантій з місцевими елітами Кавказу (по обидва боки Головного Кавказького хребта) може в один момент зруйнуватися. Виступивши в угоді щодо врегулювання Карабаського конфлікту як гарант територіальної цілісності й політичної стабільності в Азербайджані, Туреччина заявила про претензії на весь майбутній путінський спадок у регіоні. Це ще не перемога, але перший впевнений крок до неї.
