Казус Бикова
Про дві правди московського поета і публіциста — для російської аудиторії та українських гастролей
Виступ Дмитра Бикова відбувся в модному клубі на вулиці Шота Руставелі в Києві, перед аудиторією журналістів і різного калібру гостей, і був частиною презентації новоствореної столичної радіостанції.
Як епіграф до свого візиту Биков написав декілька рядків:
«Привет поэту-гражданину!
Он едет в Киев, подтвердив,
Что из России в Украину
Идет не только негатив».
Справді, негатив не відчувався зовсім: розслаблена обстановка, поп-гурт із жіночим вокалом, тріумфальне представлення керівництва радіостанції, зрештою і сам гість. Биков був доброзичливим, красномовним, багатим на вірші, інколи влучним у гуморі — всі, хто хоча б раз бачив один з його виступів на відео в Мережі, може це легко уявити.
Чесно кажучи, писати про сам вечір не дуже цікаво. Все це було сто разів; популярність Бикова здебільшого, швидше, — медіа-феномен, і описувати його роботу в термінах критики сценічних жанрів є зайвою працею. Цікаве інше: прихований дисонанс, який пронизував ці міні-гастролі; так ледве помітний, але неприємний і постійний звук на задньому плані псує зрештою найгармонічнішу музичну п’єсу.
Раніше в ефірі тієї ж радіостанції гість вихваляв Майдан: «Це народ повстав проти зухвалої, злочинної, і, як наслідок, не дуже компетентної влади. Це суспільний протест. І в ньому, звичайно, є національна складова. Грають роль не дуже приємні мені антимосковські настрої. Але вони не домінують тут, це очевидно. Люди не вмиратимуть проти Москви. Люди вмирають за щось. І ризикують за щось» (звідси: https:// www.facebook.com/radiovesti).
Все наче добре. Та все ж поет-громадянин дещо лукавить.
У російській «Новій газеті» (нагадаю — цілком опозиційній і антипутінській), де Биков значиться постійним автором, 1 березня — коли Україна ще оплакувала вбитих, — позитивний Дмитро Львович написав таке: «Найсумніше те, що мені безмежно хочеться привітати українців з перемогою, але кого вони перемогли, я не зовсім розумію. Якщо Януковича — то з ним, здається, особливо боротися і не довелося, і хай буде йому зараховано хоча б те, що на масштабне кровопролиття він так і не наважився».
Тобто, я так розумію, сто людей, убитих снайперами, розстріляних упритул з пістолетів і автоматів чи забитих на смерть палицями і ногами, для московського гуманіста замало.
Можна було б далі не читати, але там є ще декілька яскравих моментів. Наведу, щоб просто зрозуміти, чи завжди ворог мого ворога — мій друг.
«Дуже не хотілося б побачити його (Януковича. — Д.Д.) публічно засудженим на Майдані або поставленим там на коліна, як було з мером Волині. Не тому, що він на такий осуд не заслужив, а тому, що переможці не повинні так поводитися. Чаушеску теж, цілком ймовірно, заслуговував на розстріл, а все ж таки після його розстрілу нікому в Румунії не полегшало».
Оце так Биков, оце так телепат — за всю Румунію уточнює — кому полегшало, а кому ні. Хама, звичайно, засуджувати не треба, краще грамотою нагородити.
Ось іще перл:
«...якщо в президенти задумає висуватися лідер «Правого сектора» Ярош, він може легко відсунути на задній план як Тимошенко, так і всю системну опозицію на зразок Кличка».
А Ярош, бідолаха, і не знає, гірко плаче над своїм однопроцентним рейтингом.
Ну і феєрверк наприкінці:
«Я не думаю, що заміна Януковича на будь-якого іншого українського політика здатна змінити характер місцевої влади, а ще менше вірю, що політична матриця змінюється внаслідок голосування (sic! — Д. Д.). Україні подобається сам процес заміни одного лідера на іншого з радикальними розворотами, стрімкими перефарбовуваннями, які демонструє нині майже вся Рада, та з нескінченною зростаючою зарозумілістю. І я буду щасливий, якщо виявлюся неправим. Якщо наступний президент України побудує там нормальну федерацію і легітимно передасть владу законно вибраному наступникові».
Так би одразу і сказав. А то все базікання якесь, даремний клопіт: не лише негатив, суспільний протест, народ збунтувався, люди ризикують. Швиденько створіть нормальну федерацію — тобто припиніть існування як цілісна держава, наступникові владу передайте — наступника, вочевидь, з Кремля пришлють?
Взагалі, хто б казав про зарозумілість: Биков, який буває тут хіба що для того, аби виступити на гламурному корпоративі, влаштовуваному сумнівної медіа-компанією (так і кортить спитати її керівництво що-небудь про Медведчука) — верзе зверхні нісенітниці про ситуацію в нашій країні з апломбом і самовпевненістю тертого політолога, що прожив в Україні все життя і добре розуміється на всіх хитросплетіннях нашої внутрішньої і зовнішньої політики. Самотужки весь Центр Разумкова силою інтелекту переміг.
Скажете, з 1 березня багато часу спливло?
Але Биков ніде і ніяк за ці півтори місяці не відмовлявся від тих слів, та й чого б: він вже останні дев’ять років провадить небилиці про Майдан, Україну і українців. Не вперше пускається в псевдооб’єктивні міркування, котрі насправді виявляються імперським хамством. І не вперше у нього чарівним чином постають дві правди: одна — для російської аудиторії, друга — для українських гастролей. На гастролях же платять гроші, і поганий той гастролер, який кусає годуючу руку, так, Дмитре?
Казус Бикова насправді типовий. Типовий до банальності. І ось ця банальність: російський демократ закінчується на українському питанні.
Та й не демократ зовсім. І, звісно, не друг.
