Келих Європи
Ми сиділи з приятелькою в київській кондитерській з французької випічкою. Цільнозернові булочки й штруделі з вишнево-горіховою серцевиною разм`ягчили настільки, що ми перестали прикидатися один перед одним, мовляв, вже давно з солодким — ні-ні. Іноді такий момент вседозволеності подобається навіть більше, ніж сама насолода, щоправда, випічка таки дивовижною була.
Говорили про все. Зокрема, і про молодого і пустотливого, хитрого такого кравчика (так назвала його моя візаві) — молоде вино Божоле Нуво. Подруга щойно повернулася з відрядження до Франції. «Чому кравчика?» — перепитала, усміхнувшись: начебто, нелогічне порівняння. Та тому, що воно саме для себе, практично в свою честь, і викроїло свято, почула пояснення. Та так успішно, що тепер майже у всіх французів в календарі обведено помітним колом третій четвер листопада. Першу пляшку нового врожаю не можна відкривати раніше півночі. «Ти їздила на семінар, а не в хміль-тур. Невже у вас, ортопедів, було так багато вільного часу?» — засумнівалася.
Був випадок. Розкажу: одного дня, повернувшись досить пізно додому (ти ж знаєш, що намагаюся не зупинятися в готелях, люблю на тиждень найняти квартиру). Так от, непомітно за обговореннями з колегами наших складних віражів то в бік старого світу, чи то ні, пристойно засиділися. Ось і прийшла додому пізно. Вийшла на терасу — трохи охолонути, подумати, розібратися в своїх відчуттях, нарешті, заспокоїтися перед сном. Поки перебувала в своєму вакуумі, балконні двері, тихо ковзнувши по рейках, незрозуміло як зачинилися. Причому безнадійно, як зрозуміла через хвилину боротьби. Ось так в центрі Європи, вже зовсім не літньої ночі, билася в чужі двері, а шансів — нуль. До того ж у такий час і далеко від центру, навіть випадкових перехожих не було. Через скло сумно дивилася на своє вже приготовлене до сну ліжко, на нову сорочку в дрібну клітинку, яку в той вечір збиралася вперше вдягти, і розуміла: осіннє свіже повітря мені забезпечено до ранку. І раптом, абсолютно несподівано, почула знайомі голоси — це моя група поверталася, причому по цій вулиці вони зовсім не збиралися і навіть не планували йти. Опинилися тут невмотивовано, зовсім випадково. Коли вони зрозуміли сенс моїх зойків, поки зорієнтувала, де шукати господарів винайнятої квартири і підготувала друзів — адже, напевно, ті будуть не в захваті, що їх розбудили вночі, — пройшло ще хвилин 30. Та робити нічого — треба визволяти своїх. За кордоном, кожен знає, це особливо актуально.
На щастя, виявилося, що будити нікого не довелося, — новий винний рік там був у самому розпалі. Господарі квартири швидко зрозуміли, в чому заковика, і, захопивши вино і закуски, разом з моїми товаришами по службі піднялися визволити мене з полону.
Скажу відразу: такої ночі, переповненій одкровеннями, такої доброї атмосфери не пригадаю. Мало того, що ми, кияни, які працюють разом роками, тільки в цьому відрядженні, в цьому імпровізованому застіллі узнали один одного по-справжньому, відкрилися один одному. Господарі, симпатична 45-річна пара, були озброєні знаннями про Божоле, ніби працювали маркетологами з його розкрутки. Від них довідалися, як і чому півсвіту захопилося ідеєю і буквально перейнялося любов’ю до напою. Вони цитували невідомого нам володаря диплома Вищої школи кулінарного мистецтва Франції, і ми осягали всі таємниці цієї смачної історії. Як пояснити, що величезна кількість серйозних людей в певний день у році налаштовується зробити ковток незрілого благородного вина з багатим смаком, яке можна смакувати, розбивати на відтінки і півтони, а чекають, дуже чекають першої пляшки сезону? Погодьтеся, схожого на компот. А почалося все, звичайно, з кризи. В такий час хтось хапається за голову і стогне, а хтось включає кмітливість і не здається. В середині минулого століття, за прогнозами фахівців, непримітному регіону Божоле взагалі судилося зникнути — цей скромний регіон, за всіма підрахунками, ніяк не зміг би змагатися з авторитетними, знаючими справу, визнаними столицями вина. В Божоле ж ніколи не виробляли гідних вин. Довелося зіграти на тому єдиному достоїнстві, яке було в Божоле, — тут молоде вино виходило раніше, ніж у інших, і на смак воно було цікавіше. Фішка ж була ще й в іншому — разом з вином організатори вирішили продати і свято в його честь. Розповідають, що у всіх засобах масової інформації в листопаді тільки й чути було про те, в яке місце прибуває перша пляшка, на якому літаку, як пишно зустріти, як солодко відзначити. Слухаючи мою мандрівницю, подумки думала: якби ми так яскраво розкручували свої, наприклад, кримські вина або ту ж нашу булочку з корицею, яка продається поруч з у французькою кондитерською, нехай і не так елегантно, може, і наша ніша спритно, прицільно і вигідно працювала б тільки на свою скарбничку.
Десь з 2000-х дні молодого вина прийшли і до Києва, тепер чудово знаємо, що меню під нього може бути самим найдемократичнішим — сир, шинка, фрукти. Дізналася і таку цікаву деталь: недопите вино французи іноді виливають у цибульовий суп і так оригінально доїдають вино.
Як же ж ми любимо захоплюватися всіма привнесеними чужими традиціями, загалом простонародними і доступними, щоправда, не віднімеш — вельми симпатичними. Тим не менш, лікарі стверджують, що немає в ньому, червоному та молодому, нічого особливо корисного, а ми заперечуємо: як же загальний кураж, сміх, довгі та пишні розмови? Знавці будуть буркотіти: де ж шляхетність, вишуканість букету? А ми відповідаємо: нам подавай цей напій, він такий милий, молодий! До того ж бувалі радять: в стресових ситуаціях, а вони у нас у надлишку, втім, як і в Європі, молоде підсобляє. Адже іноді хочеться любити зовсім не за зрілість, а за молодість.
— Не терплю, коли Європу без міри ідеалізують: вона місцями така крихка, — додала приятелька, — як кістки жінки третього віку.
Так, що ж можна ще почути від ортопеда, хоч вона зовсім нещодавно в компанії своїх колег і французів дегустувала Божоле і піднімав келих за те, щоб Україна успішно розкрутила свої цивілізовані амбіції, свою вигоду, свої устремління.
Головний ворог Божоле Нуво — час. Його необхідно випити протягом трьох місяців, ну, максимально — півроку. Ось, подумала, і Європа нам потрібна, як ложка до обіду, — вчасно. Поки борщ не охолов. Чи не перекипів.
