Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Керамічне паспарту для швейцарського вікенду

17 вересня, 2021 - 09:18

— Можна, без сумніву, сказати, що філософія тиші була ніби розлита сповна біля озера в місті Муртен. І в цьому зовсім не буде перебільшення. Хоча тиша буває наповнена звуками оркестру або щебетанням дітвори, підлітковим азартом гравців у пляжний футбол, молодим сміхом тих, що плавають у човниках  озером, і ще чимось ярмарковим і пустотливим.  Варто сказати, що це жваве місце — улюблена галявинка мешканців Муртена, і тут завжди людно: відбуваються концерти класичної музики або якісь виставки, або просто музичні вечори.  Усі звикли, що тут мешкає задоволення, розслаблення, комфорт, — про це  розказувала мені Світлана Гибаленко, учасниця міжнародної виставки кераміки у Швейцарії.

Вирішила довідатися, начебто, найнезначніше в неї:

— Невже не було чути мобільних передзвонів. Ніхто не перекривав один одного, не працювали балакучі вуха, мимохіть варячись у чужому словесному «борщі», слухаючи зовсім непотрібні розмови. Ви насолоджувалися тільки музикою, своїм спілкуванням і керамікою?

— Добре, що ти нагадала, —  зраділа моя співрозмовниця. —  Це, до речі, перше, що мене вразило  цього нещодавнього вересневого вікенду. До речі, я перша керамістка з України, яка в них побувала, адже це досить далеко, туди потрібно ще дістатися зі своїми об’ємними роботами.  Але відповідаючи на запитання, ніхто довкола не висів,  не рився у своєму телефоні, не перекрикував інших, і якось було від цього незвично затишно, я це відразу  помітила. Ще  побачила, що ніде не було величезних пафосних джипів, що  в нас вважається, ніби квитком-»нетлінкою» у світ грошового успіху. Все так функціонально в побуті, це стосується  одягу теж, але щодо прикрас для будинку — котеджного гнізда, свого ландшафтного раю — тут поворот на усі 100%. Тут зацікавленість швейцарців відчула відразу. Скульптури учасників, яких, за традицією, завжди 100, хоча заявок надсилають, буває, і 500. Спочатку пройшли попередній відбір, а потім журі ще раз прискіпливо переглянуло й обирало учасників.  Це вже 50-та така виставка в Муртені. І кожен виконав одну умову: привозити можна було тільки свої роботи, а значить, те, що ти відчув, передав свій настрій, експресію, фантазію.

Я звернула увагу, що активну зацікавленість викликали всілякі вертикальні акценти для садових ділянок — ми називаємо їх ландшафтними скульптурами. Варто ввести на плоску ділянку щось таке — і все відразу заграє новими барвами, здивує навіть самих хазяїв. У мене в експозиції були, звичайно, і жанрові роботи з легким присмаком сентиментальності, навіть іронії, і нещадно мінімалістські — ну, загалом усе, що самій сподобалося, те і привезла.

— Так, але як ви діставалися, це ж потрібно цілий причіп везти, і 2500 кілометрів — тільки в один бік?

— Звичайно, дуже складно. І це одна з причин, чому не всі навіть, можливо, гідні учасники дістаються, але це ще не все. Зі своїми експонатами ми не вперше подорожуємо, деякий досвід накопичений. Але перша підніжка сталася на угорському кордоні. У салоні авто в нас разом із експонатами лежала маленька підставка під скульптуру, куплена в Києві за якісь маленькі гроші, мало не за 100 гривень. Я її навіть задля зручності не розпаковувала. Так от: прикордонник, а було геть помітно, що він хотів чіплятися до будь-чого, хоча були всі необхідні документи: реєстрація на виставку була з нами та й інша документація відповідала. Тоді він причепився до цієї коробки — раз чека немає, по-хамському дослівно сказав: «Go home!».

Ми з чоловіком, який за кермом, почали сперечатися. «Та ми залишимо її, викинемо прямо тут, без неї можна обійтися». Говорила я англійською, але прикордонник сказав, що не розуміє, та ми, звичайно, не повірили. «Ви на угорській території — розмовляйте угорською», —  почули ми від нього.  Уявіть  собі, вже майже ніч, ми п’ять годин промарудилися на цьому роздоріжжі, хочеш-не-хочеш доводиться повертатися назад. Але від’їхавши трохи, ми все-таки вирішили рвонути до іншого пропускного пункту. А вранці (нам довелося там заночувати) інший прикордонник, ретельно перевірив за базою всі документи, які ми надали, підтвердивши мою реєстрацію на виставці, пересвідчившись, що я членкиня Спілки художників України та запрошена до Муртена,  пропустив нас без зайвого клопоту.

Отямитися від цієї оказії було непросто, але все забулося, тому що  у Швейцарії було чому дивуватися. Розпочну з того, що місто надзвичайно красиве, а люди, які нам зустрілися, були дуже емоційні, доброзичливі, чемні, не застебнуті на всі ґудзики, навіть здивувалися.

— Постривай, а ковідні хвилі, що там не гуляли?

— У масках приблизно була половина, з  тих, кого ми бачили, а біля озера, звичайно, всі були без них. До речі, кожні три дні нам, приїжджим, потрібно було здавати тести, звичайно,  своїм коштом, а це — 75 євро на одну людину, нам із чоловіком 150 виходило, і не один раз. На автоматі ми всіх правил дотримувалися. Але, зізнаюся, там я забула про всі епідемічні небезпеки останніх років. Був відчутний їхній безсумнівний релакс повсякденного життя, а біля озера — ще відвертіше, може, того вікенду ще наочніше, але мені сказали, в них завжди тут чи то концерт, чи то виставка, чи то спортивні змагання, то прогулянки з собаками.  В інші дні я там не була, але  зрозуміло — життєве меню в них там дуже насичене. Керамічні дні тут дуже затребувані. Адже ніщо не є таким свіжим, як вінтаж або сучасний виріб, якому додали потрібної функціональності. В цьому разі, схоже, що функціональністю стало бажання художників  — прикрасити, здивувати нюансами, додати щось нове, зачепити кольором  — ніби пропонуючи: оселіть у своєму побуті керамічні вироби — і усе заграє.

— Якою ж мовою, ти спілкувалася з публікою?

— Ще раз утішилася, що володію англійською, а  першого дня  не могла відійти від свого стенду, така була зацікавленість у відвідувачів. Швейцарці в цьому регіоні розмовляють  французькою та німецькою, але всі, звичайно, мене розуміли. Англійська в мене ще не зовсім досконала, але, як кажуть, мало, але досить.

Одна студентка, побачивши мій керамічний одноріг із дівчиною, яка притулилася до нього, ніби шукаючи захисту, почала фотографувати і саму скульптуру, і себе поряд із нею, і мене попросила наблизитися. Повсякчас запитувала, що означає це слово чи поняття «мотанка», а я привезла їх досить об’ємних і загадкових. Пояснила, що у нас це є оберегом і навіть кодовим символом. І дівчина почала відразу записувати все до нотатника, знову фоткати і навіть уточнила моє прізвище. У цьому я побачила повагу до мене, адже бажання запам’ятати ім’я автора не зімітуєш — це означає, що робота її зачепила.

Особливо надихнуло зацікавлення колег-європейців,  учасників цього  керамічного бенкету. Постійно чула:  а за рахунок чого ви цього досягли, як народився цей колір? А що це за деталь? А звідки така різноманітність техніки? Варто сказати, що я теж випитувала одного італійця, мене приголомшили його роботи. Так що ми обмінювалися і досвідом на цій виставці, і усе це відбувалося під звуки волинки, що було так несподівано. Організатори керамічного вікенду вирішили, що сьогодні гратиме волинка, а наступного разу, можливо, гратиме цілий оркестр. Музика посилила сонячність, життєрадісність нашого спілкування, і ще відчутнішим був шматочок бабиного літа по-швейцарськи.

«Як у вас там, в Україні? Ми чули, що у вас тяжка ситуація?» — запитала  мене дуже приємна пані, що з цікавістю  роздивлялася роботи, з нею ми теж сфотографувалися на тлі скульптур.  Мене втішили геть несподівані її слова: «У вас такі життєрадісні та розумні роботи, я думаю у вас буде все шикарно, — і додала. — У вас в Україні буде все шикарно!». Наступного дня прийшла ще раз і подарувала мені кошик із ягодами з власного саду. Це було дуже зворушливо. Так минув цей керамічний фестиваль, а волинка ще звучить у моїй пам’яті. Приїхала я окрилена, думаю, поніжуся трохи в цьому стані, доки глина не покличе. А довго байдикувати вона мені вочевидь не дозволить.

Я з нею не один день знайома.

Газета: 
Новини партнерів