Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Кого шануєш, Україно?

15 липня, 2019 - 17:30

Чим досвідченіша людина, тим складніше її слухати - одне промовлене нею речення викликає в неї бажання висловити ще декілька асоційованих з висловленим вище, тим самим відхиляючись від провідної теми розмови, щоб зрештою повернутись до неї. Втім, це змушує тебе, слухача, постійно “бути у фокусі”. Чим досвідченіша людина, тим цікавіше її слухати, бо в її багажі знань однозначно є те, чим можеш поповнити свій. Чим більше в людини знань, тим легше їй віднаходити відповіді, проводячи паралелі між подіями та знаходячи спільні риси на відстані століть. Бо хоч ми й живемо в різних обставинах, змінюємо побут та застосовуємо нові технології, людська природа незмінна впродовж тисячоліть.

Слухаючи і спостерігаючи за Юрієм Терещенком, я вловив дві його емоції: сум і втіху. Вчені такого масштабу відчувають гостру необхідність поділитися своїми здобутками, висловити свою точку зору, але головне - передати досвід. Їм потрібна авдиторія, яка зможе належно сприйняти інформацію, і точно знатиме, як її застосувати. Чи були ми такою авдиторією?

- Ми анонсували цю зустріч, запрошували всіх бажаючих. Казали: маєте унікальну можливість побачити і почути історика великого масштабу, історика з особливим поглядом на українську історію. І хто прийшов? Люди ліниві. А ви як, маєте час і бажання послухати Юрія Ілларіоновича в рамках літньої школи журналістики?

- Звісно - відповів, і головний редактор газети “День” Лариса Івшина провела нас на лекцію, і представила панові Терещенку як ще двох слухачів, яким він був безумовно радий.

Перше слово, яке вловив з промови (лекції) Юрія Терещенка, було “джентрі”, тому одразу зрозумів, що мова йде про козацтво, хмельниччину, українські землі XVI-XVII ст. та місце цього явища на просторах Європи. Зрозумів, бо читав матеріали історика “Перший і другий Гетьманат в Україні” в № 73-74, 75-76, 81-82 газети, й зміг увійти в дискурс розмови. Йшлося не лише про феномен козацтва, але й про особу Хмельницького. Дрібний шляхтич, який фактично зруйнував Річ Посполиту, і був дуже близьким до становлення незалежної козацької держави Гетьманщини. І це було цілком в дусі того часу. Приклади знаходимо по всій Європі. Хмельницький був найбільшим державником в нашій історії, і був дуже близьким до встановлення монархічного ладу. “Ну і що, що Юрась був слабким політиком? А для чого регентська рада? Йшлося про закладення традиції”.

Говорив Юрій Іларіонович і про інші етапи історії, які пласт за пластом накладав один на одного. Говорив і про Київську Русь, і про ймовірність коронування Володимира Великого Римським папою: “Хоча цивілізацію той прийняв із Візантії, але джерела свідчать, що більш тісні зв’язки були з Римом”. Говорив і про короля Данила Романовича, якому вдалося об’єднати не лише Галичину і Волинь, а й посадити свого воєводу в Києві, тим сами об’єднавши майже всі землі Київської Русі. “Можливо, приєднав і Чернігів, але точних даних про це немає”.

Багато йшлося і про період другого гетьманату, УНР та діячів періоду української революції. Почесне місце в цьому періоді шанований історик віддає ЯВПГетьманові Павлові Петровичу Скоропадському - постаті державницького типу мислення, який закладав інститути - основу держави та дбав про заснування традиції української державності, що опирається на спадковості гетьманського титулу. Це й не дивно, бо в родині нащадка давнього гетьманського роду шанувалися українські козацькі традиції. Згадував і гетьманича Данила Павловича, який загинув за нез’ясованих обставин в Лондоні, а також про зустріч і знайомство з наймолодшою донькою гетьмана - Оленою Отт-Скоропадською. Не обділив Юрій Іларіонович увагою ще одного діяча того періоду - Михайла Сергієвича Грушевського, який відмовився прийняти посаду від гетьмана (чому?).

Говорив і про те, що українське село впродовж століть залишалося колискою державності, бо змогло зберегти традиції. Саме тому В’ячеслав Липинський відводив особливе місце селу в питанні національного відродження. Не випадково він присвятив “Україну на переломі” Левку Зануді - селянинові, який піклувався бібліотекою Липинського за його відсутності, “убитого руїнниками України на весні 1918 року”. І тому радянська влада, укріпляючи владу, найбільше нищила саме село. “Яким є наше село зараз? Деградованим. Чи я не правий?” На жаль, ви праві, Юрію Іларіоновичу.

Багато тем підняв пан Терещенко в своїй лекції, які точно знайдуть широке відображення в статтях газети “День”, а також отримав ряд запитань від літньошколярів. Нагоду поставити питання отримав і я:

- Ви зауважили, що до Михайла Грушевського в нас чимало питань. Одне мене турбує з часу, коли читав щоденники Чикаленка. Там він розповідав про те, що повернувшись із заслання Грушевський відвернувся від своїх давніх друзів-колег, з якими спільно створювали перші політичні партії, і пристав до молодого покоління. Що ним, Грушевським, рухало, щоб зробити такий крок?

- Що рухало... - Юрій Ілларіонович розвів руками, і сказав, - Така в Михайла Сергієвича була вдача. Дійсно, ще до революції, коли він повернувся із заслання, він вийшов із Української партії соціалістів-федералістів, і приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Ким на той час були УПСФ? Невеликою групою старих буржуазних націоналістів, які хоч і починали національну справу, але про яких ніхто не знав. В партії есерів  же на той час було більше сотні тисяч учасників, і він захотів їх очолити.

Автор 10-томної історії україни. Хто її читав? У відповідь тільки Валентин Торба сказав, що читав вибірково, але зараз не читає, бо примірники залишились в Луганську.

- То хай там і залишаються. Це ж скільки вкладено праці. Зараз ми маємо технології, які дозволяють швидко множити інформацію, а тоді все доводилося робити вручну. Він же це не сам робив, а мав цілу армію переписувачів. Оточував себе всіма тими людьми. І для кого? Взяти В’ячеслава Липинського. Написав дві фундаментальні праці: “Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю” та “Листи до братів-хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму, писані 1919—1926” - дві невеликі праці, які кожному під силу. А той писав багатотомники.

Олександр Лотоцький, голова Петербурзької громади, давній друг Грушевського, в своїх споминах писав, що неодноразово приймав Михайла Сергієвича в своєму помешканні в Петербурзі, коли той приїздив у різноманітних справах. Уже після революції, коли Лотоцький приїздив до Києва, і приходив у помешкання Грушевського - той йому не відчиняв. А він був вдома. Знав, що це Лотоцький прийшов, і не впускав його. Така в Михайла Сергієвича була вдача.

Обдумуючи висловлене Юрієм Терещенком про Михайла Грушевського, розумієш, що він також заснував кілька важливих державних інститутів, а саме “Інститут кон’юнктурності”, “Інститут перевзування в повітрі” та “Інститут запиту на нові обличчя”. До яких наслідків це призвело століття тому - відомо всім: розстріли інтелігенції, розкуркулення, голодомори, війна, ГУЛАГи, розстріляне відродження…

Честь і шана щоденній всеукраїнській газеті «День», яка дає місце для публічного виступу Юрію Терещенку, людині, яка хоч і знає історію СРСР і зміст з’їздів партії, але вміє іронічно розповісти про це, показуючи, що і в ті часи можна було зберегти світлий розум, і не затуманені думки, щоб зі здобуттям Україною незалежності, з енергією гідною великої групи молодих людей, працювати над формуванням альтернативної традиції, в основі якої лежить гетьманський рух, а відтак інакшого історичного дискурсу - дискурсу переможців. Закінчити хочеться питанням із заголовку: кого шануєш, Україно?

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments