Вчора ввечері обговорювали на кухні з батьком майбутнє України. Що ж тепер буде. Згадували події 9-річної давнини ті миті єднання, довіри й блиску в очах громадян України. Тато працює на заводі з 7 години ранку. Я маю вільний графік. Тож вирішив почитати новини.
«У Києві незадоволені громадяни виходять на Майдан».
Запропонував через соціальні мережі донецьким приятелям теж вийти на вулицю.
«Давай подивимося як вони в Києві вистоять ніч, а тоді вже будемо робити щось й тут».
Кому я віддаю відповідальність за своє майбутнє, свого міста, своєї країни?
Я взяв плакат з лозунгами Майдану 2004 року «Ми не бидло. Схід і Захід разом. Міліція з народом» й поїхав на ровері до пам'ятника Тараса Шевченка. Якийсь час я стояв один. Згадував про те, що у Давній Греції ідіотами називали людей, які не приймали участі у суспільному житті. А зараз я почуваюсь таким, бо не може ж помилятися майже мільйон донеччан.
Поруч зі мною стояли дві жінки й півгодини намагались викликати таксі. Згодом почали кричати матом у слухавку. Я подумав, що може я й не помиляюсь протестуючи тут проти хамства й неповаги. Скоро підійшов ще один небайдужий. До нас підішли двоє міліціонерів та сором'язливо попросили вести себе культурно. Ми їх запевнили, що стоїмо тут вимагаючи саме цього. Невдовзі приїхало ще 2 двоє чоловіків з гарячою кавою.
Ми розмовляли про те, що хотіли б мати транспорт за розкладом, велодоріжки, не боятись зустріти міліцію, щоб не бігали коти у хірургічних відділеннях донецьких лікарень, щоб не вимагали хабарі пожежники, санепідемстанція, податкова, щоб були чесні суди.
Близько другої ночі приїхала дівчина. Тож ми пританцьовували від холоду вже впятьох. Читали новини про «Євромайдани» в інших містах. Й раділи, що все більше людей відчуває себе громадянами. Наостанок я запропонував заспівати. Хлопці засоромились й пішли. А ми з Катериною заспівали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».
