Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів
Олег Ольжич, український поет, політичний діяч, археолог, очолював культурно-освітню референтуру ПУН (1937)

Кровопускання і клістир

«02-06.03.2018»
6 березня, 2018 - 18:10

Попри певне вирування в соціальних мережах, зачистка табору протестувальників  під Радою цієї суботи відбулася цілком буденно. Звичайно, представники поліції просили утриматися від терміну «зачистка», але він, як на мене, нехай у різних його сенсах, цілком відповідає ставленню до місця і події обох сторін: як симпатиків, що сприйняли її як повторення зловживань силою часів Януковича, так і супротивників, обурених інфантильністю влади і багатомісячним доведенням нечисленними протестувальниками до абсурду права громадян України на протест.

Дивно, щоправда, якщо судити за рейтингами, за ситуативною більшістю в Раді, за тенденціями зростання економіки, що лише намітилися, і рівнем життя українців, що погіршується при цьому, за не завжди достовірним, проте щоденним новим звинуваченням його команди в корупції, за прем’єром, що відбився від рук, президент Петро Порошенко наразі слабкий як ніколи. Та все ж у грі проти вуличного протесту, роблячи помилку на помилці, частіше завдаючи ударів по власних воротях, ніж по воротах опонентів, Порошенко раз по раз громить вуличних радикалів, як дітей... Хоч би що там президентська команда малювала собі в заслуги, завдячувати за це він має повній бездарності гри своїх опонентів, які всі без винятку удари по воротях завдавали по своїх. Особисті випади, що не прикрашали Президента, безглузда спроба не пустити Саакашвілі назад в Україну, а потім і ганебна невдача щодо його затриманням — життя довело, Президентові досить було  просто мовчки зачекати, і його опоненти вже давно зробили б усе за нього самі.

Історія українських санкюлотів — це історія наївних помилок, неправильного розуміння уроків, які підніс усім нам Майдан. Намагаючись, як вони їх розуміють, дотримуватися чотирирічної давності зразків, вони побудували протест на сценарії протиставления «ветеранів» Майдану (Парасюк), АТО (Гришин/Семенченко), боротьби з корупцією (Соболєв) і грузинських реформ (Саакашвілі) штучно зліпленому за мірками Януковича ворогові (Порошенко). Одна лишень біда, Гришин, Парасюк, Саакашвілі — незалежно від того, надумані це образи чи справжні, все це постаті минулого, що марно намагаються втиснути свої анемічні тіла, які погладшали унаслідок колишніх успіхів, у старі костюми худих з палаючими очима революціонерів і реформаторів.

За відсутності хоч якоїсь адекватної програми та ідеології, вони не пропонують йти вперед, а ходити за ними кругами більшості українців явно не кортить. Насправді вони змогли повторити Майдан лише в одному — повному невмінні лідерів домовлятися одне з одним і з потенційними союзниками. А з неспровокованими ударами Парасюка по обличчю Гелетея в перший же день протесту розвіялися й надії розіграти карту жертв режиму. Якщо потім, після чималих зусиль, їм і вдавалося спровокувати поліцію на застосування сили, невинність вони вже бездарно витратили і реакція українців на їхні розбиті голови була зовсім не такою, як 30 листопада 2014-го. Замість заповітного обуреного мільйона на черговий марш приходило не більш як кілька тисяч. І навряд чи прийде більше тепер.

У виборі форм протесту ця опозиція нагадує середньовічних лікарів, які з усіх способів лікування визнавали лише два: кровопускання і клістир. Як і чотири роки тому, вони проводять походи від парку Шевченка до Майдану в марному чеканні мільйонів або ставлять наметовий табір, сподіваючись спровокувати владу на силовий розгін. Слід визнати, за певних хвороб кровопускання і клістири можуть бути ефективними, але зловживання ними частіше вбивало пацієнтів, ніж рятувало їм життя.

І ось ще невдача, дбайливо створюваному ними образу Порошенка-ворога відверто бракує потрібної цьому сценарію інфернальності. Не скажу, що порівнювати Порошенка з Януковичем зовсім неможливо, але, як на мене, як президент, Порошенко — це Янукович, яким він міг би стати, якби мав більше розуму і якщо не любові до України, то хоча б відчуття власного місця в історії. Через це постать Порошенка-президента і для нього самого, і для нас, більш трагічна, — незважаючи на очевидні успіхи в обороні і зовнішній політиці, він сам, як його опоненти, явно постать днів, що безповоротно пішли в минуле. Навіть з його кадрових рішень видно, попри всі його зусилля та зусилля його команди, він не говорить з нашим часом однією мовою. Внаслідок цього на кожного Гришина в опозиції при владі незмінно знаходяться свої Авакови. Безнадійний для обох сторін протистояння розклад.

Тому, незважаючи на здавалося б виграну партію, Президентові ця перемога нічого не дала. Силове рішення, що дуже запізнилося, лише згуртує лави його опонентів, як і не переконає в імпотенції влади тих, хто не схвалював цей протест. Протестні настрої більшості українців аж ніяк не зменшаться, як не розсмокчеться найближчими роками жоден з приводів для них. Замовники й організатори вже видавили з табору біля Ради максимум дивідендів, і тепер, скинувши нарешті руками Президента цей тягар, зможуть розпочати нову кампанію протесту з чистого аркуша. А головні вигодоотримувачі й надалі грітимуть руки на цьому вогнищі, чекаючи вже недалеких виборів. У пошуку нових дров замість тих, що прогоріли, вони вже кинули пробну кулю скандально відомого мера-націоналіста Конотопа. Утім, судячи із сумнівних фактів біографії Семенихіна і перших пропонованих ним дій, вони пішли тим самим, що й у випадку із Гришиним/Семенченком, шляхом. Загалом, нічого нового, нас знову чекають ті ж самі кровопускання і клістир. Пацієнт у комі, влада й опозиція, наче віслюки в колесі, знову йдуть по звичному їм колу, а нам лишається сподіватися, що хоч би цього разу це буде висхідна спіраль.

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments