Одна із ознак мистецтва - це його нестримний вплив на розвинений інтелект.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Любов і картопля

Як українці ставляться до лідерів інших держав
20 листопада, 2019 - 14:26

Певна річ, відома теза «любов – не картопля» і в ХХІ столітті залишається слушною. Проте зв’язок між народною любов’ю до політичних лідерів та споживанням картоплі, схоже, все ж існує. Бо цього року мас-медіа постійно повторюють, що Україна закуповує у Білорусі дедалі більше картоплі – й позитивний рейтинг білоруського президента Олександра Лукашенка серед українців впевнено тримається на рівні, значно вищому за рейтинги інших зарубіжних лідерів. І що цікаво – і серед малозабезпечених, і серед заможних, і серед людей без вищої освіти, і серед осіб з вищою освітою (серед заможних та інтелігенції дещо менший, але не надто принципово).

Що цікаво: схожа картина вимальовується і у ставленні громадян України до російського президента Володимира Путіна. Тільки в нього найнижчий рейтинг серед впливових зарубіжних лідерів. Проте останні два роки також стабільний, хай би що творив Путін як у самій Росії, так і в інших країнах. І тут так само рівень освіти не грає особливої ролі, а от рівень статків – грає: Путіна найбільше люблять українські злидарі. Втім, Лукашенка теж, але там немає різниці удвічі між різними за статками категоріями населення, як у В.В.П.

Але про все по порядку.

За результатами всеукраїнського опитування, проведеного наприкінці жовтня – на початку листопада соціологічною групою «Рейтинг», серед лідерів інших держав найкраще українці ставляться до президента Білорусі Олександра Лукашенка: 66% опитаних позитивно і лише 15% – негативно. До канцлера Німеччини Ангели Меркель позитивно ставляться 60% опитаних, негативно – 17%. До президента Польщі Анджея Дуди позитивно ставляться 48%, негативно – 9%, 18% – не знають такого політика, 27% – вагалися з відповіддю. До президента Франції Емануеля Макрона позитивно ставляться 39%, негативно – 17%, не знають такого – 15%, вагалися з оцінкою – 29%. До прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо позитивно ставляться 38%, негативно – 6%, не знають його – 30%, не змогли оцінити – 30%. До прем’єр-міністра Великобританії Бориса Джонсона позитивно ставляться 33%, негативно – 11%, не знають його – 27%, вагалися – 30%. До президента США Дональда Трампа позитивно ставляться 30%, негативно – 42%, вагалися з оцінкою – 25%. До президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана позитивно ставляться 28%, негативно – 20%, не знають його – 22%, не змогли оцінити – 30%. І, як уже було сказано, найгірше українці ставляться до президента Росії Володимира Путіна: 71% опитаних ставляться негативно, 15% – позитивно, і ще 12% не змогли висловити свою думку.

Чи впливають усі ці розклади на внутрішньополітичну ситуацію в Україні? Звичайно! Навряд чи Путін запланував би анексію Криму та «русскую весну» на південноукраїнських теренах, якби до нього у жовтні 2013 року не ставилися позитивно 47% всіх опитаних «Рейтингом» громадян України, а негативно – всього 40%. І це – лише по всій країні, а на Донбасі й у Криму Путін був поза конкуренцією, та й у смузі від Харкова до Одеси він набирав понад 50%... От і маємо те, що маємо. Сьогодні Путін, звісно, такої підтримки не має, проте реально до нього позитивно ставиться понад 20% громадян України (маючи певний досвід соціолога, можу стверджувати: не менше, ніж половина тих, хто наче «не визначився» щодо свого ставлення до В.В.П., насправді його підтримують, тільки про всяк випадок не артикулюють свого настрою). А на сході України (Харківська плюс вільні від окупації частини Донецької та Луганської областей) соціологи зафіксували відкрито-позитивне ставлення до президента Росії у 38% опитаних, а якщо врахувати ще й «сором’язливих путінців», то матимемо не менше ніж 50%. Інакше кажучи, можливим видається повторення «русской весны», тільки у «м’якому» (поки що) варіанті, якщо на виборах легальна агентура Кремля та Луб’янки, користуючись благами децентралізації, візьме під свій повний контроль ці області й у разі якихось загроз для свого всевладдя цілком «демократично» заволає: «Путин, приди!» – причому за підтримки широких груп населення. Не бачити цього – означає капітулювати ще до бою, а це, за Євгеном Маланюком, є типовою ознакою малоросійства (яке звило собі потужні кубла в кабінетах влади)…

А робити цю справу є кому. Якщо серед виборців «Батьківщини» і «Слуги народу» рівень підтримки Путіна хоч і неприпустимо високий – по 12%, але все ж хоча б ненабагато нижчий за середній рівень по країні, то електорат «Опозиційної платформи – За життя» дає аж 54% явних «путінців». І чи це не підстава назвати і цю партію, і її симпатиків (нагадую, війна триває, а Путін – головнокомандувач військ агресора) московською п’ятою колоною?

А от стабільно висока популярність Олександра Лукашенка серед українців, схоже, надихнула творців «Слуги народу» (і серіалу, і політичної сили) на те, щоб зробити «Голобородька»-Зеленського таким собі вітчизняним клоном Аляксандра Ригоровича. Цікаво, що в міру появи нових сезонів серіалу крок за кроком зростали й симпатії українців до Лукашенка… Нині ж уже півроку Володимир Зеленський дуже багато в чому копіює Лукашенка (це першими відзначили білоруські аналітики), і вже цим до певної міри гарантує собі високу підтримку вітчизняної публіки. Я не випадково вжив тут слово «публіки», оскільки справжній Лукашенко, звісно, може претендувати на звання «народного артиста», граючи «людину з народу», проте він навіть у такій грі є Лукашенком, а от Зеленський, який грає Лукашенка, змушений не бути собою, а грати «президента Голобородька», який наслідує Лукашенка. А копія копії, погодьтеся, зовсім не оригінал, чи не так? Це навіть якщо все решта залишити поза увагою…

І ще одне спостереження, яке також має стосунок до внутрішньої політики. Президентові США Дональду Трампу наразі симпатизують 30% опитаних, а негативно ставляться до нього 42%. Рік тому ситуація була дещо іншою: 34% ставилися до Трампа позитивно, 38% – негативно. Однак тенденція, чи не так? При тому до Барака Обами позитивно ставилося стабільно близько 50% респондентів, а негатив коливався на рівні 30 – 40%...

Зрозуміло, що соціологія – не магічний інструмент політичної дії. Проте не враховувати її, не намагатися осідлати або змінити зафіксовані нею тренди означає програти – якщо і не все, то дуже багато. Тому хочеться сподіватися, що не тільки маніпулятори свідомістю звертатимуть увагу на результати соціологічних досліджень, а надто – на динаміку змін у настроях населення.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ