Люди, які нас вбивають
Антропологічні зауваження щодо рушіїв насильницької поведінки у великих спільнотах в умовах воєнного стресу
Нерозрізнення явищ, які нас оточують, особливо тих, що складають актуальну чи потенційну загрозу, є яскравим показником неспроможності впоратися з викликами, є першим кроком до поразки. Тому в добу панування огульної «всіоднаковості» так важливо зберігати критерії розпізнавання, в тому числі – загроз і викликів, таких як насильство, що складає соціальні, а іноді і воєнні загрози.
Без розуміння причин і рушіїв групової насильницької поведінки, що призводить до конфліктів, неможливо досягти сталого довгострокового миру в складно організованих і структурованих спільнотах, керованих складними наборами взаємопов’язаних рушіїв.
Насильство і насильницька поведінка мають багато різних проявів і зумовлені впливом багатьох рушіїв в будь-якому суспільстві. Останніми роками ми спостерігаємо досі незвичне для нас збільшення частоти та інтенсивності проявів насильницької поведінки як окремих осіб, так і певних груп – як в нашому суспільстві, так і навколо нас. Ми зазвичай пояснюємо це «війною» та «радикалізацією», що є в загальному сенсі правильним, але занадто узагальнюючим, а тому позбавленим практичного сенсу. Якщо нам знадобиться ухвалювати рішення в галузі соціального управління, нам доведеться розрізнювати рушії і мотивації насильницької поведінки, бо інакше впоратися з її проявами – особливо довгостроковими - буде неможливо.
Говорячи про «війну», як правило мають на увазі різні посттравматичні розлади. Але це є лише частковим проявом загальної проблеми. Без сумніву, безпосередньо спричинені війною стреси можуть зумовлювати поведінкові розлади, які іноді призводять до спалахів насильницької поведінки. Це питання є достатньо вивченим західними психологами і психіатрами, і шляхи розв’язання проблеми де-соціалізації людей з воєнним стресом відомі принаймні з часів Корейської війни. Втім, ця проблема, як правило не становить соціальних загроз саме через де-соціалізацію людей під стресом. І надлишкове акцентування цієї проблеми не сприяє досягненню сталої соціальної безпеки.
Але існує і реальна соціальна загроза, пов’язана з поведінковими розладами, спричиненими війною. Це проблема анти-соціалізації ветеранів, перетворення їх на угруповання «маргіналізованих активістів» з психологією, яка є аналогічною кримінальним спільнотам: відмова від праці, утриманство, агресивна ворожість до державних і соціальних інститутів, байдужість до суспільних цінностей, найманство. І «проста» криміналізація певних груп тут є найменшою проблемою: ми можемо отримати сталі специфічно структуровані угруповання, для яких насильство є єдиним комунікативним інструментом і соціальним ресурсом, а шлях домовленостей і компромісів є неприйнятним. Саме вони є паливом для будь-яких воєн, заворушень і організованої злочинності. Ми спостерігаємо це явище з часів конфліктів в Африці початку 1980-х, а потоки найманців, «людей війни» з територій колишніх конфліктів не припиняються в усі конфліктні регіони світу в останні 30 років.
Суспільство, нібито не зачеплене війною безпосередньо, також страждає від проявів насильницької поведінки. Важливим рушієм небезпечної поведінки є спричинене війною зниження порогу схвалення насильства за умов відсутності культури його сприйняття, розуміння «інструментів війни» та конфліктної поведінки – того, що визначається, як «мілітарна культура». Цей розрив між недорозвиненою мілітарною культурою та охочим масовим сприйняттям насильства, як адекватного комунікативного інструменту, як прийнятного засобу розв’язання будь-яких конфліктів, працює як рушій насильницької поведінки. Ця проблема є відомою і широко розповсюдженою, і шляхи розв’язання її є також більш-менш зрозумілими.
Окремо стоїть проблема, яка виникла на нашому просторі зовсім нещодавно. Це проблема впливу створення штучних ідентичностей на актуалізацію рушіїв насильницької поведінки. Як показала поточна практика нашої війни, настирливе поширення за допомогою агресивної пропаганди штучних ідентичностей може призвести до спалахів насильницької поведінки. Саме це – кількарічне нав’язування за допомогою агресивної антигуманної пропаганди ідентичностей «новоросії», «народу Донбасу» тощо, і призвело до виникнення феномену «керченського стрілка». Найімовірніше, в цьому ж контексті є сенс розглядати окремі типи «ополченців новоросії» та «добровольців Донбасу». Це доволі нова для нас проблема, притаманна нашим окупованим територіям, і як її розв’язувати на доволі великих спільнотах наразі не дуже відомо.
Мабуть, найпотужніші соціальні загрози генерують ті проблеми, що відповідають загальносвітовим трендам ескалації насильства, які є рушіями того, що ми зазвичай ідентифікуємо як «терористичну поведінку».
Існують такі спільноти, які масово продукують людей «особливого типу». Ці спільноти характеризуються кількома одночасно реалізованими параметрами: високим ступенем соціально-економічного розшарування та несправедливості розподілу благ, глибоким внутрішнім соціальним, мовним, релігійним і політичним розшаруванням, а також відсутністю ефективних міжгрупових комунікацій та зворотних зв’язків в соціальних та державних інституціях (тобто інституції в таких суспільствах мають, переважно, імітаційний характер). Для людей, яких продукують такі спільноти, основним ціннісним, культурним і соціальним сенсом і змістом життя стає смерть. Отже, єдиний спосіб реалізувати свій соціальний потенціал для них - є ефектно померти. Для членів таких спільнот смерть і насильство стають єдиним засобом комунікацій, єдиним соціальним ресурсом. Саме прагнення найбільш ефектно і ефективно реалізувати цей єдиний невідчужуваний від людини ресурс - смерть - і є домінуючим мотивом поведінки таких індивідуумів. Смерть, як символ відновлення власної гідності через деструкцію суспільства, виступає сурогатом соціалізації в деградованих спільнотах. Саме такі - пост-гуманістичні - спільноти в стані антропологічної катастрофи і продукують насильницьку поведінку - найбільшу кількість бойовиків для міжнародних терористичних організацій (що ми і спостерігаємо на прикладі ІД) чи смертників-терористів.
Як показує більшість досліджень, на сьогодні ця загроза не є для нас особливо актуальною: за рівнем справедливості розподілу соціальних і економічних благ ми посідаємо одне з вищих місць в світових рейтингах, попри притаманну війні радикалізацію, розшарування нашого суспільства не сягло критичних показників (радше, в нашому суспільстві відбувається динамічна кластерізація за іншими ознаками), суспільні комунікації, соціальні та державні інституції переважно перебувають в стадії активного розвитку. Отже, ми не продукуємо «культуру смерті», як масове явище. Про це свідчить і статистика національного походження бойовиків в терористичних угрупуваннях – українців серед них фактично немає.
Але це не означає, що такої потенційної загрози не існує, а головне – ми не маємо забувати, що поруч з нами знаходиться один зі світових епіцентрів такої загрози. В РФ, лідер якої публічно копіює гасла ІД, закликаючи своїх співгромадян «потрапити до раю», за останні 18 років побудовано одну з найбільш несправедливих соціальних систем у світі, яка продукує найбільшу кількість членів терористичних угрупувань. І з цією проблемою нам - принаймні якісь час - доведеться співіснувати, вишукуючи шляхів мінімізації відповідних ризиків не лише для нас, але і для всього світу, бо саме нам довелося опинитися на передовій.
Все це різні типи насильства, подолання яких потребує застосування різних соціальних, політичних, а іноді і воєнних інструментів. І помилка «всіоднаковості» може дорого нам коштувати. Власне, для цього нам все це і потрібно знати. Бо правильна ідентифікація проблеми та її коректне визначення є важливим кроком на шляху її вирішення. Мир не настає, коли люди припиняють стріляти один в одного. Мир настає, коли зникають рушії і причини насильницької поведінки.
