Вперше про Катю Петровську українські читачі дізналися у 2013 році, коли письменниця за фрагмент свого роману «Мабуть Естер» отримала престижну у німецькомовному світі премію Інґеборґ Бахман. Тоді навколо її імені зчинився справжній ажіотаж, адже й справді було цікаво – що ж це за така народжена в Києві авторка, що пише німецькою мовою й здобуває важливі міжнародні нагороди?
Відповіді на ці та інші запитання можна отримати зараз, прочитавши щойно виданий у «Видавництві Книги-ХХІ» згаданий роман Каті Петровської, адже написаний він у автобіографічному ключі. Отож, авторка – киянка з єврейсько-української родини, що виростала у російськомовному середовищі, навчалася у кількох закордонних університетах (як зазначає в післямові Петро Рихло, навіть слухала лекції Юрія Лотмана), писала тексти й колонки для різноманітних видань, вийшла заміж за німця й переїхала в Берлін, де продовжила творчу кар’єру. За словами Каті Петровської, саме німецька стала тією пригодою, що дозволила письменниці написати «Мабуть Естер» ? чужа і вивчена в зрілому віці мова допомогла уникнути зайвої сльозливості, подивитися на власну історію більш відсторонено, вирватися за межі проклятого російськомовного дискурсу ката і жертви.
У житті, як і в доброму романі, все завжди на своєму місці і в свій час – і якщо забрати один компонент, то розпадається ціла система; так і в житті Петровської, де еміграція й рішення писати роман німецькою стали доленосними – припускаю, що в разі виходу цього роману російською в Україні його або не помітили б, або одразу ж зашельмували і розбили в пух і прах (що, знову нарікання єврейки? і вона ще має сміливість згадувати українську поліцію, що допомагала нацистам чинити злочини? та як вона сміє, вона ж узагалі російськомовна!). А ця книжка передусім потрібна Україні, українській культурі і нашій внутрішній дискусії про власне минуле.
По-перше, бо, на відміну від Німеччини, ми так і не дали собі раду з минулим, не назвали чітко катів і вбивць (в тому числі – серед нас), не відповіли на питання про український рахунок єврейської трагедії. Нам би розібратися з українською трагедією, ? скажете ви і матимете рацію. Але ці проблеми не існують окремо, важкий і закривавлений клубок Другої світової слід розмотувати одночасно з кількох боків, лише тоді є примарна надія на успіх. У нашій частині світу кожна родинна історія минулого століття є трагічною, тому цілком можна б замінити назву роману на «Мабуть Україна» чи будь-яка інша Литва: жертв було багато, стільки, що й імен їхніх уже ніхто не пам’ятає, навіть члени родини. Як звали розстріляну німцями бабусю? Мабуть, Естер…
По-друге, це ще й чудовий літературний текст, добре написаний постмодерністський роман, в якому є місце і для експериментів, і для нелінійної оповіді, і багатьох алюзій з ремінісценціями (українською все звучить довершено завдяки майстерному перекладу Юрка Прохаська). Є тут історія єврейської родини, що впродовж століть у різних державах опікувалася школами для глухонімих, є історія дитинства авторки, її інтернетних пошуків власного коріння і перипетій, що влаштовувала сама доля, а є глибокі (часом іронічні, інколи меланхолійні) коментарі, ніби ненароком кинуті, але завжди на своєму місці. Наприклад, такий – про відвідини концтабору Маутгаузен: «Представники тридцяти націй були тут в’язнями, в кожної нації свій пам’ятник. Політики, робітники, священики, тут мені легше уявити собі Європейський парламент, ніж у Брюселі, хто був у КТ, має право увійти в ЄС». Додати нічого.
