Маленька роль
Біля по-осінньому тихого фонтана абсолютно по-іншому думається, мабуть, грайлива аура літніх пустотливих струменів повністю не зникає, а в компанії з яскравістю дерев створює інтер’єр особливо пронизливий, такий, що зачаровує. Як добре, що так безлюдно... Лише про це подумала, як за спиною уловила — на лавку сіли якісь молоді дівчата і почали розмовляти, добре, що не палити. Їхня розмова несподівано мене зацікавила, адже сіли майже колеги. Навіть не обертаючись, зрозуміла — за моєю спиною, ймовірно, студентки, яким дали завдання — продумати сценарій, а місце для цього — театральний гардероб, у якому підробляють три колишні актриси. Непогано, зауважила, і почала слухати, а, як відомо, у фрілансера і спина має вуха. Зрозуміло, що тема для студенток була майже незнайома, і вони швиденько пірнули в інтернет: шукати які-небудь жарти з життя гардеробниць, можливо, ще щось корисне для списування (зараз чомусь це норма). Самі чітко позначили — у них має вийти чи то трагікомедія, чи то сатира, одним словом, підсумували — сміх крізь сльози. Щоб не забути, дівчата самі собі про це і нагадали: у розвитку, в зав’язці, в конфлікті і в кульмінації по-школярськи перебирали, власне, класичний сценарій-скелет. «Чим же їх зайняти, — думали недосвідчені сценаристи. — Бабусі — не з першого ешелону, але все ж таки колишні актриси, може, нехай згадують молодість. Якщо нариємо жарти, вони згодяться... В однієї нехай буде газета, в другої — журнал, третя — може в’язати, по телефону нагадуючи домашнім, що розігріти, а що залишити на завтра». Схоже, їхня фантазія зовсім трафаретна, зовсім без несподіванки, все як по накатаній, та й життя після активного життя їх цікавило найменше. Головне, за словами, мабуть, відповідальної — дотриматись послідовності розвитку. Щоправда, так і не зрозуміла — розвитку чого власне. Втім, вони мене не помічали, і раптово почали сміятися, нарешті, знайшовши жарти. Запам’ятаю і я на всяк випадок, — вирішила.
Якось у поважаному театрі, тікаючи після першої дії в гардероб (мені не сподобалася гра акторів), розмірковувала — і техніка була на висоті, але азарту не вистачило на цілий зал, а з ним і оптимізму, цієї єдиної корисної інфекції, не вдалося притягнути на допомогу видимість минулих успіхів. Що ж, у такій дрібненькій п’єсі злетіти непросто і подарувати акторський бенкет, яким тут насолоджувалася неодноразово, не вийшло, хоч п’єса була касовою, адже в назві присутнє слово «кохання». Мене завжди цікавить, що думає хороший актор, чуючи зовсім непогані оплески, але професіонал не може не розуміти, що цього вечора гра не тягне в несерйозній п’єсі. Або навпаки, заспокоює себе — сподобалося глядачеві, отже, все ОК. Відомо — хто гнеться, той не ламається. Ну що ж, варто трохи прогнутися перед публікою, все одно всім милий не будеш. У фойє доброзичлива гардеробниця мене співчутливо запитала: «Не сподобалося? Ну, буває, але все ж візьміть нашу програмку», — і як справжня театралка, почала мені радити, що у них аншлагове, що не розчарує навіть досвідчених театралів. — У нас ніхто ніколи не йде зі своєї роботи за власним бажанням, — зізналася співрозмовниця, відповідаючи на моє питання: чи не важко тут, чи вистачає швидкості, терпіння, уваги і бажання. — Ідуть тоді, коли життя вже не залишає шансів, — почула від неї. Я неймовірно люблю театр, його запах, його вечори, які вже 30 років і мої теж. До того ж без роботи і не прожити. У багатьох театрах думкою білетерок і гардеробниць особливо ніхто не цікавиться, а тим часом, ми перші рецензенти, які уловлюють результат п’єси. Успіх чи неуспіх завжди на обличчях глядачів. Моя п’ятдесятирічна племінниця мені часто каже, а вона вже почала замислюватися про старість, що хоче потім теж «рвати квитки» або «окопатися» в гардеробі. Вона впевнена, що нарешті зможе дивитися всі вистави і ні про що особливо не хвилюватися, не розуміючи, що робота і відповідальна, і емоційно виснажлива. Свій поганий настрій, а таке буває, потрібно заховати подалі, а краще залишити вдома — люди прийшли до театру, і ти їх зустрічаєш першим. Глядацька зала в цьому театрі — молода, джинсова, непередбачувана, щедра і відкрита до всього непізнаного, що дарує життя, тут ніхто не надіває на себе образ завзятого театрала, ніхто не соромиться сміятися від душі, стираючи молодий нігілізм, інстинкт натовпу, бажання один перед одним щось удавати.
Так замислилася, що встигла забути про моїх сценаристів, а у них саме настав момент розподілу реплік. Ось, думаю, зараз вони, нарешті, здивують. «Так, пам’ятайте, — керував голос за спиною, — одна у нас розв’язує кросворд, ось і згодиться жарт з мережі. Вона запитує товаришок: «В якій валюті обчислюється наша зарплата? Долари, звичайно, підказує друга. Ні, копійки». Хай інша скаржиться на здоров’я і їй можна дати жарт крізь сльози, коли вона підвісить оголошення з таким текстом: «Шановні любителі мистецтва! Не залишайте коштовні речі в гардеробі, з нашими доходами ми можемо не втриматися». «Де ж наша кульмінація, — захвилювалися, — якось нудненько виходить. Може, все-таки заскочимо до театр і поговоримо зі справжніми гардеробницями, схоже, не вистачає повнокровності в діалогах». «Так, що ти від них почуєш, яка повнокровність. Знову про пенсію, тарифи, вічну економію. Ми лише занудимо епізод». І раптом одна дівчинка, ніби прокинулася, пригадала, що її знайома бабуся була актрисою в дитячому театрі. «Переграла все, що давали, навіть одного разу дісталася роль Великого пальця в п’єсі про рукавичку. Була вона такою вигадливою хуліганкою, пустотливою і смішливою. На схилі років теж хотіла стати в своєму театрі гардеробницею, аби не залишати рідні стіни, та не встигла, торік її не стало... Від неї залишилася домашнім велика бібліотека, і як вона на свою зарплату змогла купити стільки цінних книг, навіть не уявляю. Може, хай ці старенькі з майбутньої п’єси пригадають веселу бабуню, таку запальну, таку особливу». «Та ти що, — обурилися дві інші, — і в чому тут сатира, в чому тут сміх і сльози, а розчулення нам не потрібне, це інший формат».
Схоже, якщо весь світ — театр, а ти в ньому — гардеробник, то від самовпевнених імпровізаторів залишається чекати лише стандартної розв’язки, яка точно не змінить гру віддзеркалень, що допомагає побачити світ красивішим, а себе — кращим, та й просто піднімає шкалу цінностей звичайнісіньких радощів.
Мабуть, це — не формат.
