У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Мета — Україна

25 липня, 2017 - 12:51

«Мета без плану — це мрія», — сказав колись Антуан де Сент-Екзюпері. Мета, план, мрія ... Вже хто-хто, а Екзюпері, без сумніву, розбирався в цьому питанні. Хто з нас у дитинстві, прочитавши його твори, не мріяв про власну планету, троянду, овечку — власний чарівний світ, де панує гармонія і щастя, де всі рівні й немає тих, хто був би цінніший або важливіший за інших? Якщо перефразувати цей вислів у зворотному порядку, то вийде цілком дієздатна формула успіху: мрія, підкріплена чітким планом дій, стає метою, досягнення якої — лише питання часу. Можна скільки завгодно мріяти про прекрасне, але для того, щоб здійснити бажане, втілити мрію в життя, треба поставити перед собою мету.

До чого всі ці розмови про високе, запитаєте ви. Мета, мрія, планування ... Про це можна поміркувати де завгодно, тільки не на сторінках суспільно-політичного видання. «Зрада, перемога, корупція, хто винен і що робити? Конкретика де? Може досить мріяти? Час зайнятися справою!». Ось тут-то і криється помилка. Україна — це ідея, заради втілення якої українці регулярно в тій чи іншій формі ставали до боротьби. Україна — чи смерть. Вона — понад усе. Вона прекрасна. Вона в неволі. Вона варта того, щоб боротися за неї і вмирати. А потім відроджуватися й знову вступати у нерівну боротьбу, знову й знову.

Козацтво, Гайдамаки, УПА та дисиденти, яких зневажливо радянська охранка називала «націонал-буржуазією» — всі вони зберігали й передавали наступним поколінням мрію про Україну. Мета — Україна. На четвертому році війни з Росією це усвідомлюється особливо ясно. Парадокс ситуації полягає в тому, що мрію про Україну поколіннями плекали не тільки українці. У нас й у ворога мета одна — плани різні. Колишня метрополія не приховує намірів знищити саму ідею незалежної української держави. «Один народ, брати, «Малоросія» замість дискредитованої назви «Україна». Кожен новий мирний план, кожен проект добросусідських відносин із Росією передбачає відмову від української національної ідентичності. Мова, культура, історія — усім цим пропонується пожертвувати, як чимось незначним заради миру. «Русского мира». А то як інакше. Ідея України постійно піддається торпедуванню російської пропаганди, яка стверджує, що все українське — це агресивний печерний нацизм. «У сучасному світі інтелігентній людині все одно, якою мовою говорити. Тому розмовляйте російською. Не псуйте про себе приємного враження, висловлюючись цією «телячою мовою».

Немає нічого дивного в тому, що захист України й захист української мови для українських патріотів — це одне й те саме. Однією з найважливіших перемог Майдану стало право на «українськість». Вперше з’явилася можливість вимагати створення комфортного україноцентричного простору. Мова, історія, музика, література, телевізійні квоти та чиновники, що говорять публічно виключно державною мовою. Основною ідеєю україноспрямованого законодавства була необхідність захищати національне культурний простір, усунення дискримінації українського в Україні.

Тут хочеться нагадати, як російська пропаганда перекрутила захист української мови, представивши її мало не забороною на російську мову. Насправді ні про що подібне в законах про мову взагалі не йшлося. Кожен має право залишатися в російськомовній зоні комфорту, скільки йому заманеться. Ось тільки в професійну публічну, державну, інформаційну сферу без знання державної мови можна тепер не потикатися. Самомаргінес (у сенсі гордість за те, що немає жодного особистого прогресу нехай навіть у такій площині, як розуміння української мови на елементарному рівні) — це також форма самовираження. Хто ми такі, щоб насильно українізувати людей, що прагнуть до самоізоляції?

Поки російська пропаганда вибухала казками про утиск в Україні російськомовних, українці крок за кроком виводили з великоімперського гетто український.

Уважний читач уже здогадався, що мова піде про скандал, що стався в ефірі телеканалу ZIK за участю Остапа Дроздова та Юрія Романенка. Останнього вигнали зі студії за небажання переходити на українську. Я не буду зараз міркувати про те, чи мав право ведучий примушувати до спілкування державною мовою гостя.

Я не хочу вибирати сторону, тому що в провокаціях немає і не може бути правильних сторін. «Доведення до абсурду» — це риторичний прийом ведення публічних суперечок, що дозволяє дискредитувати ідею, яку неможливо спростувати аргументами. Коли у сперечальника не вистачає логічно вибудуваних доказів своєї правоти, він змушує публіку сумніватися у правильності аргументації опонента, доводячи до абсурду його ключові тези. Наприклад, фразу: «Українська мова потребує захисту», можна довести до абсурду питанням: «Лише мова? Вам там в Україні більше нема чого захищати?».

Щось подібне сталося у студії телеканалу ZIK. Остап Дроздов, заявивши, що в його авторській програмі захищають українську мову, не знайшов нічого кращого, ніж вигнати зі студії одного російськомовного гостя, чомусь при цьому залишивши іншого. Абсурд? Ще й який. Абсурдизації піддалася ідея розширення україномовного простору. Російський агітпром аплодує, а корисні активісти вже вибухнули міркуваннями про те, що потрібно вчити англійську, а не «забороняти російську». Раптово українська постколоніальна реальність перевернулася, агресор і жертва помінялися місцями, а російський пропагандистський штамп отримав підтвердження звідти, звідки не чекали. Хочеться запитати, що завадило мовній принциповості Остапа Дроздова вплинути на роботу технічної служби телеканалу ZIK? Не подобається мова, Романенко, його позиція — не запрошуйте, перекладайте або дискутуйте. Цілковито україномовний ефір можна забезпечити закадровим перекладом, як це відбувається з англомовними, польськомовними, франкомовними гостями, які виступають на українському телебаченні.

«Мовну шизофренію», як називає двомовність українських ефірів професор Олександр Мотиль, час вже припиняти. Тільки робити це варто за допомогою цивілізованих методів. Мета, план і мрія. Пам’ятаєте? Хіба метою захисту національного культурного та мовного простору, ухвалення мовних квот була мовна «дискримінація навпаки»? Хіба ми воюємо з «русским миром» за те, щоб влаштовувати публічні мовні демарші, як це зробили обидва учасники конфлікту — один, який почав розмову з гостем з мовної претензії, а інший сприйняв прохання говорити державною мовою як особисту образу? Ні. Ми створюємо правила, окреслюємо кордони, творимо Україну. Ми, як і було заплановано, цивілізаційно рухаємося геть від Росії. Мета — Україна. І це точно не простір, де замість «русифікації» приходить доведена про абсурду «українізація». Не забуваймо про мету. Одна із засновниць Ізраїлю Голда Меїр любила повторювати єврейську приказку: «Хто не знає їдишу, той не справжній єврей». Мова у поданні цієї легендарної жінки була природним для усіх синів Ізраїля. Україна не ставить перед собою такі амбітні цілі. Українська мова насамперед має стати мовою еліти, необхідною умовою для професійного та кар’єрного зростання. Вона має посісти привілейоване місце, яке в радянській Україні було захоплено «міжнаціональною» російською. Давайте захищати, а не маргіналізувати. Тільки це дозволить не допустити перетворення національно-визвольної боротьби на дешевий фарс.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments