Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й черпати своє національне офарблення.
Микола Хвильовий, український прозаїк, поет, публіцист

Метро як метафора

13 квітня, 2021 - 14:55

I. Підтекст

Якщо розглядати текст як місто, а читання й переклад — як життя в ньому (або ж навпаки: місто як текст і життя як переклад), то цікавою локацією видається метро, яке є досить очевидною метафорою підтексту, прихованих сенсів, додаткових шарів і необхідності занурюватися глибше. Попри те, що ця метафора геть прозора, рівень підтексту обирають далеко не всі перекладачі, адже завжди можна пройтися пішки або проїхатися трамваєм чи тролейбусом, обмежившись поверховим знайомством із твором. Однак справжні перекладачі, майже як шахтарі, завжди спускаються під землю і копирсаються в ній, адже їм цікаво, з чого постав текст, куди ведуть його корені, якими були його ґрунтові води. Навіть якщо ця робота ніколи не стане видимою, скажімо, на рівні приміток.

Якщо казати про київське метро, то одна з його особливостей в тому, що на його пошуки потрібно витратити певні зусилля, адже його фірмовий знак — зелена літера «М» на білому тлі — зазвичай розташований поряд із входом-виходом. Але жодних позначок, як, наприклад, у Лондоні, які б натякали на наближення до метро, в Києві ми не знайдемо. Метро в Києві потрібно шукати, як приховані пласти чи алюзії.

Ще одна особливість київського метро — ущільнення простору довкола його станцій. Зазвичай це торгівля роздрібним крамом, квітами, цигарками, одягом. І це пожвавлення завжди є певним натяком на те, що поряд відбувається щось важливе, адже рух — це життя. Так, читаючи, добрий художній текст, ми завжди наштовхуємося на схожі ущільнення — місця, де треба зупинитися, підкопати, подумати. Це місця, до яких неможливо увійти не лише задарма, а й за звичайні гроші, адже доступ до них відкривається лише за спеціальними жетончиками чи картками.

Крім того, київське метро побудоване таким чином, що одні станції і дистанції між ними проїжджаєш під землею, а інші — над її поверхнею. А це означає, що підтекст не є гомогенним і має різні рівні. Якісь алюзії зчитуються швидко, і ця легкість може бути певним авторським прийомом або ж грою, як у постмодерністських творах, в інші ж, складніші пласти культури або мови, потрібно занурюватися, бо вони завжди десь під землею. І ця глибина, як і глибина станцій метрополітену, може драстично відрізнятися. У станції «Арсенальна», яка вважається найглибшою в світі, вона 105,5 м, а в станції «Сирець» — лише 50-60 м. Як текст, який може мати другий, третій, четвертий і навіть п’ятий план, київське метро є складним і багаторівневим.

В архітектурно-художньому рішенні станції київського метрополітену також відрізняються — всі вони оформлені по-різному. І в центральних станцій це оформлення завжди пов’язано з тим, що нагорі. Так, наприклад, станція «Золоті ворота» натякає одразу на два об’єкти на поверхні: Софію Київську (мозаїки в оздобленні імітують софійські мозаїки) і Володимирський собор (люстри на платформі — такі ж, як панікадила в цьому соборі). І тут, окрім вже згаданого підтексту, на думку спадає таке поняття як «точка входження в текст»: якщо ти знайдеш ці двері в текстовий простір, то вони, як символи-ключі в оформленні «Золотих воріт», приведуть тебе до інших речей, а ті – до ще інших. І тоді й читання, й переклад перетворяться на цікаву мандрівку або ж красиву математичну формулу.

II. Шахта пам’яті

Київське метро допомагає мені розповідати свою історію, як і переклад допомагає оприявнювати власні досвіди, почуття, мову, голос, слух. Я вимушена переселенка і переїхала до Києва через російсько-українську війну в 2014 році. І освоєння столиці було для мене доволі травматичним, оскільки в моєму житті відбувалося щонайменше два кардинальних злами: світоглядний, адже мені потрібно було шукати нових сенсів для таких простих речей як мир, війна, життя, смерть, щастя, радість, і фактичний, адже доводилося наново знаходити не менш прості речі на кшталт чашки, ложки чи зимового одягу, а заразом — вчитись орієнтуватися в новому місті.

Як зазвичай це відбувається? Ти шукаєш в Києві схоже (рідне) й відмінне (чуже). І метро — непогана точка відліку для роздумів. У Донецьку метро існує хіба на рівні жартів: коли в полі зору з’являються якісь незрозумілі дорожньо-ремонтні роботи, люди зі сміхом кажуть, що це, мабуть, метро нарешті почали будувати. Хоч на рівні проєкту ідея донецького метрополітену справді існувала — з 1990-го по 2013-й рік. Водночас Донецьк, як і весь регіон, має розгалужену систему шахт. Підземелля — доволі сильна метафора в донецькій міфології. І тут можна спробувати погратися в порівняння: в метро є вагони, а в шахті — вагонетки, метро рухоме й шахта рухома, в метро спускаються й піднімаються люди і в шахті люди піднімаються й спускаються. Але в метро, на щастя, не стаються вибухи метану. Освоєння тексту відбувається схожим чином: якісь слова нам знайомі, а якісь — потрібно шукати в словнику, якісь досвіди викликають у нас емпатію, а якісь — геть не торкають, якісь образи легко активують роботу уяви, а інші — зостаються незрозумілими, наче незнайома мова.

Звичайно, освоюючи новий простір, ніби перекладаючи текст, не обійтися без геть несподіваних знахідок. Так, наприклад, сама можливість опинитися в підземеллі в чомусь справдила мою дитячу мрію, адже всі діти в донецькому регіоні марять бодай раз побувати у шахті. І хоч жінок туди взагалі-то не пускають, мріяти ніхто не забороняв. Тому ти уявляєш собі якийсь фантастичний, містичний, химерний світ — щось поміж казкою і страшилкою. А коли дорослішаєш, з’ясовується, що в шахті — у темряві, задусі й підвищеній вологості — люди, просуваючись навколішках у просторі, який може викликати хіба клаустрофобію, займаються важкою фізичною працею. Схожі прозріння стаються і в перекладацькій роботі. Так, беручись за якийсь текст, уявляєш собі, що це буде цікава й захоплива взаємодія з автором, про якого ти багато чула, але коли настають перекладацькі будні, то виявляється, що й автор не такий вже прекрасний, і текст його не дуже геніальний, і взагалі все не те, не так і нема на то ради. Але насправді загадане тобою бажання попрацювати саме з цим автором здійснюється, хоч метро, звісно, не шахта.

А ще завдяки київському метрополітену я можу пояснити іншим людям війну.
Коли окупували Донецьк, спочатку зачинили аеропорт, а потім місто почало жити в напруженій атмосфері чуток, що й залізницю от-от зупинять. Точної дати тоді ніхто не знав, тому її, мов захід сонця, чекали щодня. Страх не вибратися із замкненого простору, страх перед неможливістю протистояти іншим людям і відвернути загрозу — одне з головних відчуттів того часу. Тому коли у Києві в мене вперше в житті почалися панічні атаки, я зрозуміла, що це війна через ПТСР говорить зі мною та іншими зрозумілою їй мовою. А в метро відчуття тиску чужих людей і замкненого простору стає нестерпним. І це не лише моя історія, а й ширший воєнний наратив, який нам ще довго доведеться перекладати як всередині України, так і за її межами, адже панічні атаки через ПТСР стаються саме в метро не лише з багатьма переселенцями, а й з військовими. Згадаймо хоча б документальну стрічку «Явних проявів немає».

Якщо ж знов повернутися до аналогії між шахтарем і перекладачем, то видобування вугілля, як і робота перекладача з глибокими культурними пластами, часом може наштовхнутися на вичерпаність родовища або ж обвал породи. Так, німецькомовна єврейська література колись була живою і зрозумілою для тих, хто її створював. Читання й переклад Кафки, наприклад, неможливі без занурення в притчі, хасидські легенди та інші особливості єврейської традиції, а сьогодні про це не почуєш навіть на філологічних факультетах. Певні пласти цієї культури, з усіма її антрацитами, раптом стали важкодоступними, а часом і взагалі недоступними для розуміння.

А загалом кожна поїздка в метро схожа на читання й переклад книжки. Ми сідаємо у вагон у першому її розділі і виходимо з нього в останньому. Часом ця поїздка відбувається легко й без затримок, а часом нам доводиться багато разів робити пересадки або ж взагалі виходити, щоб поїхати у зворотному напрямку, адже ми все переплутали і вирушили не в той бік. Буває і так, що якісь станції ремонтують або ж взагалі зачиняють на певний час, і тоді ця подорож втомлює і висилює. Однак ми все одно продовжуємо перекладати місто як текст і текст як місто з безліччю шляхів і сполучень.

Новини партнерів