На біс викликають і до біса посилають
Як і на життєвій сцені, на театральній іде боротьба за свого клієнта. Особливо в масовій культурі, де зосереджені широкі електоральні маси. Оволодіти емоціями більшості - мета дружніх і ворожих сил.
На біс викликають і «до біса» посилають. Така зараз естрадна дійсність. Від акторів і співаків (наших і приїжджих) публіка вимагає видовищ і громадянськості. Ті, хто вчив у школі слова М. Некрасова «поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов'язаний», вважають вислів російського класика невідповідним для української естради. А хто вчив Т. Шевченка «добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить» розглядають концертні зали як підходяще місце для пробудження свідомості. Перші хочуть визначити акторів у пансіонат чистого мистецтва і не судити про їхні вчинки поза сценою. Другі вимагають не допускати до українського глядача колаборантів і дворушників, незалежно від рівня їхньої професійної майстерності.
- У мене є свій глядач у країні. Чому я не можу співати і жартувати для нього? - волають до демократичної норми вигнані зі сцен майстри, обласкані автократією. Дійсно... Зали ж заповнюються шанувальниками легких жанрів?! І мильний серіал про сватів комусь дорожчий за рідного брата. Чому тут дивуватися? На поп-культурному субстраті московських стандартів виросло не одне покоління громадян, і залежність від нього скоро не піде. Тому не буду уподібнюватися полемістам з різних світів. Якщо одні хочуть жити в своєму, а іншим він не потрібен, то який сенс сперечатися про межі свободи творчості і рамки поведінки. Як мені здається, набагато важливіше прецеденти.
Південнокорейський співак Пак Че Сан (PSY) - зірка світової величини і відомий в Америці не менше, ніж Елвіс Преслі. Всі його боготворили, в ООН брали, і за всю історію You Tube його кліпи були єдиними з мільярдом переглядів. Але одного разу, коли американський бронетранспортер випадково збив на смерть двох корейських школярок, PSY заспівав пісню ненависті до армії США. Пісню засудила преса і громадськість. Але імідж американського кумира не встиг суттєво постраждати, Пак Че Сан вибачився перед солдатами Америки, щиро визнав свою імпульсивність, словом - розкаявся. Його пробачили на вищому рівні. Президент Барак Обама вніс співака до складу учасників різдвяного концерту в Вашингтоні. Але все одно американці закидали Білий дім петиціями протесту. Громадянські почуття людей завжди вище естрадних і театральних рейтингів. Така субординація моральних цінностей у мирний час, не кажучи вже про військовий. Жоден народ не дозволяє співакам в одному місці зраджувати і паплюжити його, а в іншому збирати публіку і гонорари. Якщо популярний співак Піко з Японії вдома скаже правду: «Курили - наші», - не бачити йому гастролей у Москві. А якщо в Москві збреше: «Kurile - is Russia», не бачити йому дисків у країні Висхідного сонця. Хоча в світі немає рівного Піко за здатністю співати різними голосами.
Але проблема проникнення естрадних протягів у нашій хаті - не тільки в самих протягах. Палац «Україна» в Києві, Український театр в Одесі, де проходять зустрічі з майстрами гри під чужу дудку, вони ж не приватні заклади. Чому там двері тримають відкритими для всіх охочих зібрати публіку? Не можна для будь-якого ідолопоклонства стелити доріжку в храми національної культури. Назви ж до чогось зобов'язують. Розумію, що бажання заробити, зробити ремонт, замінити крісла штовхає установи на збір коштів з чужих полів. Жебрацьке фінансування Українського театру в Одесі ось уже два роки тримає його в будівельних лісах і нетрях бюрократичного лісу, де ремонту не видно краю. Тому непотрібні суспільству концерти і зриви їх у стилі вуличних акцій - похідне від відносини нашого уряду до центрів української культури. Уряду хочеться, щоб ми все робили своїми руками: і реставрували театри, і виганяли з них небажаних для спокою країни персон.
Ми не проти такого демократичного драйву, але з однією умовою - нехай Мінкульт приєднується до ремонтів, протестів і відповідальності за все, що відбувається на сценах. Інакше - навіщо нам потрібен Мінкульт?
