Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

На правах онуків

Пролита за Україну кров пробудила нове покоління, яке має знати хто є ворог і що таке Перемога
9 травня, 2021 - 16:26
Фото Руслана КАНЮКИ, «День»

«Батьки не вірять у смерть сина» - ця фраза написана над прізвищами багатьох військових на українській Стіні плачу під Михайлівським Золотоверхим собором. В цій короткій фразі вся квінтесенція трагедії і болю, яка оголює істину, що непідвладна маніпуляціям для тих хто справді хоче розібратись в який період часу ми живемо і чого нам чекати завтра. В цих словах і драма, і страждання, і неможливість змиритися з реальною смертю. Зі смертю молодих, сповнених сил і планів чоловіків і жінок, юнаків і дівчат, які народились в мирній країні. Країні громадяни якої так гордились тим, що Україна ні з ким не воює. Що Україна вже не посилає «обмежені контингенти» за наказом Москви для виконання «інтернаціонального боргу», не залишає на чужині тіла своїх синів і доньок, адже часи поневолення імперією канули, епоха царської, а потім радянської «солдатчини» вже минула.

Як виявилось це був лише тимчасовий сон над прірвою. Більш того, навіть втративши десятки тисяч життів і території знаходяться ті кому не віриться, що триває війна. Одні її не сприймають психологічно, бо дуже далекі від неї не лише географічно, але й ментально. Вони дивуються чому вимикнули відверто проросійські телеканали адже там були «прикольні» передачі. Вони вважають, що мистецтво поза політики, то чому б не запросити на українську сцену тих хто пропагує «дружбу» з шакалом, щоб тому було легше вас розшматувати і проковтнути. Другі відносяться до активного шару впровадження проросійських імперативів. На жаль не вигадали в світі вакцини проти вірусу латентної імперськості. Це тоді, коли ти живеш в країні історію якої ти не хочеш знати, мовою якої ти не лише не хочеш користуватись (ніхто і не примушує це робити), але ти її ще й відверто ненавидиш і взагалі чекаєш коли «прийдут свои». При цьому особливого бажання подивитись на те, що ці «свої» наробили, коли вже прийшли ти не маєш. Принаймні жодних намірів обміняти квартиру в Києві, де кругом «бандерівці» і «розпинають хлопчиків в трусиках» на квартиру в звільненому від «бандерівців» Луганську ти не маєш. Більш того, чомусь досі гадаєш, що російські танки заряджені смаколиками саме для «русскоязычных» і взагалі мир настане не тоді коли окупант геть забереться з нашої землі, а тоді, коли Україна капітулює.
Жахливо, але якби не пролилась кров на українську землю нам довелось би і далі перебувати в летаргійному сні безпорадності поступово занурюючись в смерть під дією евтаназійної отрути безпам’ятства. Пролита за Батьківщину кров пробудила нове покоління, яке має усвідомлювати і зобов’язане пам’ятати хто є смертоносний ворог для України і українців. Постановочні радянські фільми про «побєду», які примітивізували своїм пафосом справжні подвиги, в Україні вже не спрацьовують належним чином. Не той ефект, як раніше в умовах інформаційної ізоляції та тотального пропагандистського опромінення. Але нажаль зараз спрацьовує інший арсенал імперської пропаганди, де «побєдобєсіє» разом з кремлівським «православієм» є лише одним із очевидних інструментів. Але це окрема тема…

Ті хто нині вже сьомий рік безпосередньо воює проти агресора – Росії - є здебільшого онуками і правнуками ветеранів Другої світової війни. Їх не побачити на ходах «безместного полку» серед бутафорії незаслужених медалей, найнятих учасників та сумнівних символів. Але вони мають набагато більше права говорити про війну ніж ті хто її «приближали как могли» вже зараз. Адже ті хто відчинив двері ворогу і прокладав його танкам дорогу для руйнації нашої державності, для вбивства наших громадян нікуди не поділися. Вони відвідують топові телешоу, мають неймовірні статки та навіть знаходяться при владі. Тобто зберігають руйнівний небезпечний вплив в той час як тисячі українців вже лежать в могилах. Багато хто з них в безіменних.

Маніпуляції з визначеннями, назвами, термінами, датами є типовим інструментарієм пропаганди. Апеляція до навіяних асоціативних ланцюгів спрацьовує майже гарантовано. Критичність розуму, як головна умова когнітивного сприйняття інформації, притупляється, якщо адресатом вашого посилу є емоція. Тут нічого дивного і нового немає. І, як казав один знаменитий нацист – «чим більше брехня тим більше в неї вірять». Інтернет з його плацдармами у вигляді в тому числі соціальних мереж є оголеним полем на якому видно результат використання інформаційної зброї масового ураження. Маючи відповідний ресурс можна в короткий термін із нічого і нікого «розкрутити» потужний інформаційний привід. Що вже й казати, коли такий привід, в основу якого вклалось не одне покоління, вже готовий. Тут проросійським силам достатньо лише натискати на знайомі клавіши організовуючи традиційні ритуальні дійства з колекцією відповідного фетишу та вмикаючи платівку відомих гасел.

Але цього разу в 2014-му році вийшла заминка…

Путін, коли розгорнув війну проти України, мабуть забув, що з Гітлером народ воював не за Сталіна і не проти німців. З Гітлером в тому числі і український народ воював проти агресора, нападника, окупанта, злодія. Зараз в одних окопах Україну захищають нащадки, як радянських воїнів так і так званих «бандерівців». І там – на передовій – немає сумнівів за кого, заради чого і проти кого вони воюють. Вони мають право голосу і віддають його за різних кандидатів в Президенти. Вони спілкуються різними мовами і розуміють один одного. Цього не зрозуміти ні Путіну, ні його солдатам, як при погонах так і при портфелях. Пропагандистська підміна понять, яку проросійські сили доносять як «борьба с фашизмом, который снова поднял голову», руйнується коли в різні приціли бачиш одного і того ж ворога. На правах онуків справжніх ветеранів вони – наші військові - скажуть ким є цей ворог і що таке Перемога.

Валентин ТОРБА, «День»

Новини партнерів