Наш Гетьман
Сьогодні День народження Івана Мазепи. Я не люблю кумирів. Як то кажуть, «не сотвори собі...». Але є історичні особистості, яких я поважаю і які з дитинства вплинули на мій світогляд. До їхнього кола я зараховую, зокрема, і Мазепу - мій улюблений історичний герой. Пушкін, було, намагався його заплямувати, але, як нормальний мужик, все ж таки не зміг приховати своєї заздрості до сильного, вольового, талановитого, хитрого, лукавого, обережного, але при цьому й сміливого Правителя, який був біля витоків українського дворянства, всіма силами і здібностями захищав СВОЮ землю і зміг обвести навколо пальця навіть божевільного Петра Першого. Хоча від самого початку був на волосині від загибелі...
«Но старость ходит осторожно
И подозрительно глядит.
Чего нельзя и что возможно,
Еще не вдруг она решит.
Кто снидет в глубину морскую,
Покрытую недвижно льдом?
Кто испытующим умом
Проникнет бездну роковую
Души коварной? Думы в ней,
Плоды подавленных страстей,
Лежат погружены глубоко,
И замысел давнишних дней,
Быть может, зреет одиноко.
Как знать? Но чем Мазепа злей,
Чем сердце в нем хитрей и ложней,
Тем с виду он неосторожней
И в обхождении простей.
Как он умеет самовластно
Сердца привлечь и разгадать,
Умами править безопасно,
Чужие тайны разрешать!
С какой доверчивостью лживой,
Как добродушно на пирах
Со старцами старик болтливый,
Жалеет он о прошлых днях,
Свободу славит с своевольным,
Поносит власти с недовольным,
С ожесточенным слезы льет,
С глупцом разумну речь ведет!»
Це слова про Мазепу кучерявого ловеласа і заздрісника О.С. Пушкіна в його поемі «Полтава». Що ж, не будемо сперечатися з рано померлим поетом. Це його бачення в руслі політичної кон'юнктури. Тим більше, що наш герой не міг залишатися однозначною фігурою. Іван Мазепа зумів пройти тонким краєчком криги на межі життя і смерті. І відзначимо, Іван Мазепа не був диктатором чи самодуром, якими були московські царі. При ньому смертні вироки були одиничними випадками, вимушеними заходами, тоді як «карати на живіт» у Московії вважалося справою звичайною і... богоугодною. Бо ж цар - то намісник не кого-небудь, а Бога! Як не згадати Івана Грозного: «Не згрішиш - не покаєшся, не покаєшся - не станеш ближче до Бога». Типова логіка сатрапів, із якими треба було вміти вести справи, щоб і самому вижити, і народ свій не загубити.
При цьому Іван Мазепа не відмовляв собі в здатності насолоджуватися життям навіть в умовах старечих хвороб, які переслідували його до самої смерті.
У Петрарки була неповнолітня Лаура, у Данте малолітня Беатріче. У Гете - 18-річна Ульріке. Всі вони закохалися під старість. У Мазепи теж було пізнє справжнє кохання - Мотрона Кочубеївна. Пам'ятаєте: «Юницу нашу заклевал!» - все той же Пушкін. Так ось, листи Мазепи до коханої за образністю, чуттєвістю і талантом не поступалися згаданим геніям. Різниця в тому, що Мазепі при цьому доводилося вирішувати історичні питання, вершити долі людей і своєї держави, до того ж Мотрона таки відповіла взаємністю мудрому геніальному старому всупереч волі батька-стукачка. Ні Петрарка, ні Данте, ні Гете так і не пізнали кохання від своїх муз.
А ось і деякі послання Івана Мазепи своїй коханій.
«Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, зволь зі мною побачитися для усної розмови; коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш, не споминай же; згадай свої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленькую дала. І повторно і постократно прошу, признач хоч на одну хвилину, коли маємо з собою бачитися для спільного добра нашого, на яке сама ж перед цим зволила була, а поки те буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу.
Моє серденько! Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями. Посилаю тепер до Вашої милості Мелашку, щоб про все розмовилася, а Ваша милість не стережись її ні в чому, бо вірна є Вашій милості і мені у всьому. Прошу і вельми, за ніжки Вашу милість, моє серденько, обійнявши, прошу не відкладай своєї обітниці.
Моє серце коханеє! Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так; моє б то щастя і радість, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець цього може бути, а особливо при такій злості та заїлості твоїх родичів; прошу, моя любенько, не міняйся ні в чому, оскільки неоднократ слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду.
Моє серденько! Не маючи відомості про поводження Вашої милості: чи вже перестали Вашу милість мучити і катувати, тепер отже, від'їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю Вашій милості від'їздне через Карла, яке прошу удячно прийняти, а мене в невідмінній любові своїй ховати.
Моє серденько! Тяжко болію від того, що сам не можу з Вашою милістю просторо поговорити, щоб на відраду вчинити Вашій милості в теперішнім смутку; чого Ваша милість од мене потребуєш, скажи все сій дівці; нарешті, коли вони, прокляті твої, тебе цураються, іди в монастир, а я знатиму, що на той час з Вашою милістю чинити, що потрібно, і повторно я пишу, ознайми мене, Ваша милість».
Зрештою доля Мотрю таки привела до монастиря вже задовго після смерті Гетьмана.
Нещодавно з Луганська приїхала книжка словацького дипломата, історика і мандрівника Даніеля Крмана. Давно її перечитував. Зараз лежить біля подушки. На мій подив, цей твір не завжди знаходить відгук в історичних працях, присвячених тому часу (хоча, може, я надто бухгалтер, щоб бути істориком, тому не все знаю, не за всіма роботами стежу). Але ж Крман не тільки був особисто знайомий із Мазепою (так само як і з Карлом XII) і об'єктивно описав його останні дні, але й пройшов усю Полтавську битву, особисто переживши драматичні, вкрай ризиковані моменти. Його «Щоденник подорожній» відкриває унікальні деталі українського походу, ясно відображаючи картину того часу. І в кількох мазках окреслює портрет нашого Гетьмана.
