Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Нашийник з перламутровим вічком

12 лютого, 2021 - 11:06

Математики — вони такі, неодноразово чула це з приводу і без, але ніколи не знала продовження цієї фрази.  А які вони, ці математики, і так зрозуміло — різні, звичайно.  Але стрижневе раціо, схоже, оселилося в них назавжди.  У мене є один такий знайомий у списку друзів, щоправда, вже років 5 він на вільних хлібах — знайшов час на себе, а математика тепер у нього лише у вигляді солідних консультацій.  Та суть цього знайомства, спілкування і теми розмови — це не математика, а його захоплення тривалістю в півжиття.  Він, треба сказати, вельми дотепний мен, але його манера, хоч і елегантна, робити висновки, вірячи у свою непохитну простоту — іноді втомлює.  На правах того, хто давно знає його, змогла нещодавно сказати в телефонному спілкуванні:

— Ти чудовий мен, Стасику, зараз ніби живеш у кратері згаслого вулкану. Навколо — нікого, і похвалитися нікому твоїми збиральницькими обновками — речами з історією; схоже, ти поринув у це з головою.

— Як це нікому похвалитися? — почула у відповідь, і тут же сміх, треба сказати, що зовсім не змученої самотністю людини, а такий повнокровний, що зрозуміла одразу: йому добре зі своїми іграшками.

Слід сказати, що Станіслав вважає нісенітницею, що старі предмети можуть століттями зберігати негативну інформацію.  І все ж уподобану ним річ він ніби тестує на енергетичну сумісність.  Якщо з нею добре — то дорога їй у дім, і будуть вони жити-не тужити.

— Зараз перешлю по вайберу одну акварельку, — чую, — моє недавнє придбання. Хочу похвалитися.  Вона мене дуже підживила. Подивися, за розміром лише з поштову листівку, а як виписана, як соковито, а народилася ще в 1917 році, але як тримає обличчя, як зберегла настрій.

Мить — і вже у моєму телефонному досьє його нова фаворитка-акварелька.  Дійсно, абсолютно завершена, цільна, якась карнавально яскрава, але тактовно й інтелігентно.  Вона немов увібрала в себе настрої автора, і я відчуваю вже з досвідом, що неповторність моменту все ж через його повторюваність.  Але як можна з екрана з усіма його вадами захоплюватися цією манерою, адже це акварель, де яскраві точки автора переливаються з червоного кольору стиглого кавуна в соковито-жовтий, із бежевого в блакитний.  Та це аж ніяк не заради гри кольору.  З цих яскравих точок вимальовується силует коня, а ось іще один і ще... Навіть не зрозуміло, чому вони так карнавально задрапіровані майстром з далекого 1917 року, адже вершники не зіскочили з коней — значить, перепочинок лише миттєвий, і так і не зрозумієш, вони до чи після  того, що було в тривожному 1917 році, але художник помітив цю паузу біля водоспаду і зберіг експресію або, навпаки, сумнів, що ця яскравість недоречна для тривожного року. Але, можливо, він і не замислювався про бездонність буття.  Можливо, це була спека, коней мучила спрага, а спекотне сонце грало з кінськими боками свої дивні ігри, ось і напросилася.

— Так, картинка, й правда, цікава, але у твоїй колекції зазвичай жіночі всякі речі з минулого, а ця забрела майже випадково.  Я пам’ятаю, коли в доковідний час у тебе милувалася всякими біноклями театральними зі слонової кістки, перламутру і навіть черепахи, кокетливо все.  У твоєму жіночому світі заманливо все, навіть ручку від бінокля я пам’ятаю, я подумала, що з неї можна зробити прикрасу, настільки цікава річ.  Так, і пам’ятаю все, що мені сподобалося, навіть футляри з м’якого сап’яну з твердим денцем і кришкою, всякі жіночі гаманці, сумочки у вигляді мішечків, щоправда, зі срібла.  Твоя колекція — зрозуміло, дороге задоволення, як домашні ставляться до цього, може, на їхню думку, це божевілля?  Навіть залежність, яку, можливо, треба вже лікувати?

— Та чого мені лікуватися: діти живуть у Німеччині — дорослі, дружина, звичайно, через ревнощі до моєї колекції давно вже колишня, математик ніби я, а підраховувала все вона, і це не збігалося.  А ти пам’ятаєш ще мої парасольки всякі? Все це у мене є, але акварелька, вона написана жінкою-художником, і це відчувається, тому вона у мене в колекції.

— Так, одну особливо витончену ручечку від лорнета я пам’ятаю.  Я навіть приклала її до шовкового шнурка і подумала, як добре це можна використовувати як прикрасу.  Так, колекція у тебе, звичайно, класна.  Але повторюся, все це коштує дуже недешево.  Від тебе, по суті, важко залежати, адже вся твоя самодостатність у цій колекції.

— Та від мене ніхто й не залежить, — почула від нього. — Ти ж знаєш, що з дружиною ми розлучилися давно, повторюся, син у Німеччині. А моє збирання — це втішний приз після моєї математичної кар’єри, яку сам і обірвав.

А ось зараз вирішив купити собаку, — якось сказав він мені в доковідний час, десь півтора року тому.

Я тут же відповіла:

— Зараз вгадаю — швидше за все, зі слонової кістки, бурштину або срібла?

— Ти не зрозуміла, — відповів, — ніколи не дослухаєш до кінця, завжди поспішаєш мене зачепити.  Живого.  Має мене хтось любити.  Ось він і буде від мене залежати, а я від нього, і назву його Лорнет.  Мені підходить.

Подумки я за нього зраділа. Любити його є за що, от нехай Лорнет і любить, і ось уже два роки у нього живе ця чудова такса, кумедна, дзвінка — абсолютний холерик.  І більш того, я ще отримала у своє досьє вигаданий нашийник. Господар зробив цей нашийник зі свого ременя і прикрасив перламутровою вставкою, як вічко, сам інкрустував його, і все, власне, робить сам.  Він часто купує старі речі розваленими, але потім стає їхнім домом реанімації, і руки настільки у нього поставлені; не знаю, чи допомагає йому в цьому математика, але він справжній реставратор.  Тому нашийник на його Лорнеті теж один такий.  Ну, звичайно, я розумію, у собаки теж повинен бути відмінний смак.

— Ну, це у вас сімейне, — сказала якось йому, думаючи похвалити, — але він не зрозумів.

— Вічно ти!

Дивно, мабуть, з віком чоловіки стають дуже образливі.  Ну, гаразд, я хотіла похвалити — не вийшло, це не страшно.  Лорнет має такий нашийник і таку любов, що це найщасливіший собака зараз.  А може, це щасливий Станіслав.

Газета: 
Новини партнерів