Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів
Олег Ольжич, український поет, політичний діяч, археолог, очолював культурно-освітню референтуру ПУН (1937)

Не спи, не спи, художнику

14 червня, 2018 - 17:49

Ті, хто гидує дивитися пропагандистські серіали, не подивилися серіал «Посольство», як і другий сезон «Сплячих». І дарма. Якщо не сенсаційний, то повчальний момент є і в першому, і в другому.

Не здивуюся, якщо ті, хто подивився, припустять, що ми маємо справу з диверсією. Тобто режисери знімають начебто таку нехитру пропагандистську штуку, яка повинна дискредитувати наших політичних опонентів, але використовують при цьому один і той же двосічний прийом. Вони зображують наших ворогів так, ніби вони – це ми. Спочатку здається, що це просто халтура, нижче будь-яких уявлень про кінематографічну совість. Скажімо, всі негативні персонажі: держсекретар США або посол із тієї ж Арканзащини постійно показуються в кадрі зі склянкою віскаря, ніби це Венедиктов проводить літучку на «Эхе».

Зрозуміло, що спиртне, та ще коричневого кольору, компрометує персонажа, якому куди миліше померти від горілки, ніж від застуд. Але оскільки горілки в їхньому постійному дефіциті вдень з вогнем не знайти, значить, труїмо себе без перерви на обід вогняною водою.

Дуже смішно, коли ще один видатний чиновник Держдепу пояснює тактику, з якою правильніше перемагати підступних росіян, і наводить за приклад Кутузова. Тобто високопоставлений чиновник Держдепартаменту розмовляє з президентом якоїсь європейської країни (чи то Македонії, чи то Болгарії, хоча знімали в Сербії) і пояснює, як вони переможуть непереможних росіян, заманюючи їх у свої засіки за допомогою тактики Кутузова, який заманив Наполеона у свої снігові обійми.

Я вже не кажу, що саме читають всі персонажі цього серіалу на тлі європейського життя, яким крутять-вертять ляльководи з-за океану: виключно російську літературу. Тобто перше враження, що сценаристам лінь було погуглити, що читають там у цій курка – не птиця, Болгарія – не заграниця, а читають вони виключно те, що можна було обміняти на макулатуру в лихі 70-ті.

Навіть лежачій у паралічі прихильниці Кандинського (дружині спритного слідчого) читають Шолом Алейхема (такі коричневі томики, стояли у мене за Купріним) – щоб, напевно, смішніше було.

Я не кажу вже про те, що звичаї у цієї слухняної маріонетки США панують виключно патріархальні, тобто російські. Скажімо, в'язниця. Посадили російського дипломата, якого незрозуміло з якого переляку звинувачують у торгівлі наркотиками (ви чули, щоб російські дипломати торгували наркотиками? Сценарист – ні), і поводяться з ним саме так, як із бідолахою Магницьким. Ну, просто дослівно. Садять в прес-хату, в якій блатні розводять лоха на бабки, а потім під загрозою опустити його до стану «півня», роблять із ним, що хочуть.

До речі, тоді я і подумав перший раз: а може, це така хитра помста путінському режиму і особисто Мединському, який дав бабки на цю пропагандистську штуковину, мовляв, знімемо наших ідеологічних ворогів, але так, щоб портрет Путіна і Сєчіна проступав крізь будь-яку випадкову річ реквізиту як водяні знаки. Як Ленін із радянських грошей у Вознесенського.

Зрозуміло, що другий акт помсти – це зробити фільм так погано, щоб Мединського просто з перегляду відвезли в Скліф з інфарктом: на що бабки витратили, дешевки ви спітнілі?

До речі, «Сплячі» – це точно така ж диверсійно-конверсійна штукенція, як і «Посольство». Тут знову сюжет будується не навколо подій, події треба вибудовувати в сюжет, в основу, так би мовити, мотивів. А тут замість подій – почуття. Зрозуміло у наших почуття, як тіло і душа будуть молоді, – прекрасні. А ось у протилежної сторони – неприємні відчуття – жага наживи, помсти, зради. Причому тут важлива і швидкість, у наших, наприклад, – почуття повільні, статечні, епічні та позитивні, як плюс в акумуляторі. Взагалі російські почуття майже статичні, як ікони. Звичайні такі людські почуття плюс почуття патріотизму і бажання врятувати світ від неприємних збочених почуттів протилежного боку.

А ось у їхніх хлопців (за ту ж зарплату) – почуття якісь метушливі, поспішні, вкрасти і відвалити, поки не накрив невблаганний Кудрін із Рахункової палати.

Є, щоправда, і смарагди в склянці з Брамсом. У «Сплячих» – один із негативних героїв – колишній працівник ЦРУ, а нині трудящий радіо «Свобода». Так це радіо, звичайно, не називається, у нього в серіалі псевдонім – інтернет-видання «Поточний момент» (можливо, тонкий-тонкий натяк на відеопроект радіо «Свобода» «Настоящее время»), також розташоване в Празі, а в Празі нічого такого, що критично ставиться до путінського режиму, більше не прописано. 

Але головне не це. Оскільки головний прийом – зображати наших ворогів так, щоб вони нічим, ні на йоту не відрізнялися від наших, то так само все відбувається і тут. Знову летучка, але замість Венедиктова у кадрі колишній ЦРУшник пояснює молодим продажним співробітникам, як із незначного факту якогось конкретного російського упущення (на кшталт прорвало трубу гарячого водопостачання або лайно полізло назад із кремлівських унітазів) треба роздути слона і вивести це на рівень міжнародного скандалу і особистої відповідальності ангела нашого сизокрилого, презика Путіна.

Однак головреж «Поточного моменту» так неправдоподібно формує ланцюжок цієї пісні про продаж батьківщини за заморські тугрики, що вже й не віриш, що спочатку незначний факт, як сніжний клубок, на кожному етапі обросте все-таки фальшивими подробицями політичної сенсації. Ідея продажності є, механізму немає. Сніжки, інакше кажучи, в наявності, а клубок із них не зліпити. Не ліпиться воно, консистенція інша. І тут ти розумієш: так це ж пародія на дурепу Симонян і фарбованого козла Соловйова.

Тобто показують ворогів, але вороги так відрізняються від кремлівських улюбленців, що замість очікуваної хвилі презирства (з червоною ниткою таємної думки: всі вони одним миром мазані, не прагніть змінити), розумієш: Мінаєв, який сценарист, явно на підсосі у Навального і Держдепу. Ну, обмовляє нашу батьківщину в прямому ефірі центральних каналів, показуючи весь жах расєйського життя за версією тих, хто за ідеєю повинен любити, а насправді ненавидить постсовок люто. Як місяць день.

І тут закладена важлива мораль у риму. Звичайно, побудований Путіним режим – це не що інше, як Онєгін очима Тетяни, яка порозумнішала. А чи не пародія він, питає тітка у кондуктора трамвая? В тому сенсі, що – запитуємо ми самі себе в маячні – чи не задумав він, цей наш «русскій мір», таким чином, щоб у рішучий момент спритний фокусник-ілюзіоніст у метелику, що розпиляв Путіна пилкою «Дружба» вздовж і впоперек, не дістав звідти двох Жириновських, трьох Кирієнків і одного Рогозіна в червоній шапочці і спідниці з оборками. З клоунськими поклонами і словами: ось, діти, що буде з вами, якщо ви слухатимете тата-фраєра і читати підручники Мединського. І почне багатозначно запускати мильні бульбашки з гасових переливом.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments