Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

(Не)наші Чернівці

Враження від однієї екскурсії
18 вересня, 2019 - 09:55
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Нещодавно довелося побувати в Чернівцях. Відразу скажу, що люблю це місто, маю до нього сентимент. Не раз доводилося тут бувати. Зрештою, щось і знаю про Чернівці. Принаймні чимало — так мені видається.

Цього разу сталося так, що я потрапив на екскурсію Чернівцями. Варто віддати належне: екскурсовод-жінка старалася, уміло озвучувала різноманітну інформацію, прив’язуючи її до певних об’єктів. Словом, професіонал. До того ж, відбувалося це озвучування щирою українською мовою.

Але ось щодо змісту... Постійно робився акцент на мультикультуралізмі Чернівців. Звісно, мультикультуралізм — це добре. Він веде до культурного обміну, взаємозбагачення. Але є й інший бік медалі. Мультикультуралізм — це також «зустріч із чужим». Не завжди відбувається це зближення мирно й цивілізовано. Під час його можливі конфлікти. І це теж потрібно мати на увазі.

Після прослуховування екскурсії складалося враження, що українці до мультикультурних Чернівців майже не мали стосунку. Якщо про них і згадували, то фрагментарно — лише тоді, коли не згадати не можна було. Наприклад, біля драматичного театру імені Ольги Кобилянської, де встановлений пам’ятник цій українській письменниці. Тоді екскурсовод сказала буквально кілька слів про цю авторку.

На початку екскурсії прозвучало, що вперше Чернівці були згадані в грамоті молдавського господаря Олександра І Доброго 1408 р. Тобто виникає враження, ніби місто заснували молдавани. При цьому нічого не було сказано, що Буковина з давніх-давен була заселена слов’янами. Що входила вона до складу Давньої Русі, зокрема до Галицького князівства. Що на місці Чернівців уже в другій половині ХІІ ст. існувало укріплене місто, збудоване за часів галицького князя Ярослава Осмомисла. Зрештою, Молдавська держава постала на теренах колишнього королівства Руського, яке у нас переважно іменується Галицько-Волинським князівством. І на початку існування Молдавії більшу частину її населення становили не волохи, предки сучасних румун, а русини, тобто предки українців. І офіційною мовою в цій державі, якою здійснювалася документація, була руська мова, власне давньоукраїнська книжна мова. Я сказав про це екскурсоводу. І вона погодилася: так, грамота Олександра І Доброго, в якій зазначено про Чернівці, була написана слов’янською, власне руською, мовою.

Розповідаючи далі про Чернівці, екскурсовод акцентувала увагу на австрійському періоді. Справді, за часів Австро-Угорської імперії Чернівці із невеликого містечка перетворилися на гарне європейське місто, такий собі «маленький Відень». Архітектурні ансамблі, які прикрашають центр міста і якими милуються туристи, побудовані саме за австро-угорських часів. Володарі імперії прагнули створити на східних теренах своєї держави «взірцеве місто», свою опорну базу в цьому краї. Своєрідним двійником Чернівців можна вважати Сараєво на Балканах, яке також активно розбудовувалося імперською владою. Австрійський цивілізаційний слід в історії міста великий. І це варто цінувати. Але й не варто забувати, що ця розбудова здійснювалася часто руками русинів-українців.

Ішлося також під час екскурсії багато про євреїв у Чернівцях, про їхніх діячів культури, які народилися й жили в цьому місті. Зрештою, це теж зрозуміло. У ХІХ—ХХ ст. євреї становили значну частину населення Чернівців, займаючись ремеслами й торгівлею. Їм довелося пережити переслідування з боку румунської влади під час Другої світової війни. Також за радянських часів чернівецькі євреї, які дотримувалися своїх релігійних традицій, зазнавали утисків.

Згадувала екскурсовод і про «турецькі сліди» в історії міста — турецький міст, турецькі лазні, цистерни для води...

Щось трохи згадувалося про румунів. Наприклад, екскурсовод розповідала про Траяна Поповича, мера Чернівців під час Другої світової війни, який намагався рятувати чернівецьких євреїв. Його екскурсовод називала румуном. Справді, він себе так ідентифікував. Але походив Траян Попович із руської (української) православної священицької родини, яка проживала на теренах Сучавського повіту — колись це була українська етнічна територія. Зрештою, прізвище Попович промовляє саме за себе. Але про це, звісно, екскурсовод не згадала.

Взагалі український аспект в історії Чернівців кудись зник. Ось і мимоволі виникало запитання: чому це місто зараз належить Україні.

Однак такі екскурсії — не стільки провина екскурсовода, як наша біда. З подібними екскурсіями, під час яких свідомо чи несвідомо ігнорується роль українців, їхні культурні здобутки, не раз доводилося зустрічатися в різних куточках України. Зокрема, й у столиці.

Зрештою, стосується це не лише екскурсій, а й пам’ятників, які «мітять територію». Так, саме за часів незалежності України в Чернівцях з’явилося чимало «мультикультурних монументів», скажімо, австрійському імператорові Францу Йосифу І, класику румунської літератури Міхаю Емінеску та ін. А пам’ятника композитору, автору знаменитої «Червоної рути» Володимиру Івасюку, доля котрого була пов’язана з Чернівцями і котрий трагічно загинув за радянських часів, так і немає.

Наприкінці екскурсії ми підійшли до міської ратуші, де о 12-й годині виходить трубач. І він зіграв українську пісню «В’ється, наче змійка, неспокійна річка...» Це не могло не вселити почуття оптимізму. Виявляється, в Чернівцях на найвищій вежі грають українську мелодію!

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ