Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

«Образа величності»: досвід постановки одного старовинного шведського фарсу в Україні

29 липня, 2021 - 20:10

Невдовзі вже два роки, як тягнеться українська справа про «образу величності». Нагадаю: у жовтні 2019 року волонтер Маруся Звіробій і депутат від Європейської Солідарності Софія Федина записали відеозвернення до Володимира Зеленського. Ну, а що, він сам полюбляє цей формат. Напередодні, під час робочої поїздки до Золотого (Луганська область), президент перед камерами журналістів зірвався в розмові з добровольцями-ветеранами війни з Росією і, попередньо уточнивши для тих, хто сумнівається, що сам він, цитую, «не лох», зажадав від них здати зброю і не перешкоджати розведенню військ. Дві дами, особливо не підбираючи висловів, перерахували у своєму ролику можливі негативні наслідки такої поведінки президента... Ну, а недипломатичною мовою — що з ним за зраду інтересів України можуть зробити ветерани АТО. Як на зло, все з неодмінним летальним результатом.

З одного боку, не можу не погодитися з тим же радником Єрмака Тимофієм Миловановим, який напередодні заявив, що «президент — це інститут, а не людина». І, як би ти не ставився до людини — до інституту (читай — до своєї держави) як громадянин ти повинен ставитися з повагою. З іншого, так уже склалося: набувши статусу згаданого вище «інституту», ціла низка українських державних діячів, ще вчора плоть від плоті народу, після інавгурації швидко втрачала людську подобу, вважаючи для себе необов’язковим дотримання, здавалося б, звичайних соціальних норм. На відміну від сусідньої Росії, в Україні статус глави держави позбавлений сакральності не тільки історично, й опудало мало якого президента не виносили повішеним на Майдан.

Дилетанти в політиці (і не тільки), вперше опинившись у ролі героїв своїх учорашніх скетчів, команда президента відреагувала на відео ще більш емоційно, ніж Звіробій і Федина на нервовий зрив президента. І за серією гучних заяв від партії влади й окремих осіб, що її представляють, пішли кримінальна справа і суд. Чергове засідання якого перенесли на 18 жовтня через неявку (вже не першу) представників потерпілого. Як і передбачали два роки тому, Банкова своїм позовом загнала себе в цугцванг. Будь-який, рівною мірою виправдувальний і обвинувальний вирок перш за все вдарить по президенту і його оточенню.

Адже, здавалося б, знай вони хоча б трохи історію... Безліч паралелей із подивом виявив для себе у двохсотлітній давності (!) історії шведського публіциста, драматурга, прозаїка... (чим він тільки не заробляв на життя!) Андерса Ліндеберга. Ветеран-доброволець (ага, вже тут починаються паралелі) шведсько-російської війни 1808-1809 років (у шведів її прийнято називати Фінською), після демобілізації він почав заробляти пером. Причому одразу так успішно, що навіть отримав невелику пенсію (зараз би сказали — стипендію) з державної скарбниці спадкоємця. Спадкоємцем цим був — не багато не мало — нещодавній маршал Наполеона Жан-Батист Жюль Бернадот, який через два роки став шведським королем під ім’ям Карл XIV Юхан. Засновник правлячої у Швеції і нині династії Бернадотів, як він сам про себе говорив, «єдиний республіканець на монаршому троні Європи».

Стипендія була призначена не за красиві очі — ніби вважалося, що Ліндеберг, сучасною мовою, зарахований до журналістського пулу спадкоємця, а потім і Короля. Але так уже сталося: через якийсь час дороги Ліндеберга і Карла XIV розійшлися. Винним виявився театр — головне захоплення Ліндеберга-журналіста і за сумісництвом драматурга. Не цілком вдало спробувавши поставити свої п’єси на сцені Королівського театру, він зібрався, було, відкрити в Стокгольмі приватний театр. Але, згідно з чинним тоді у Швеції законом, монополія на заснування театру належала виключно Королю. Загалом, почавши спершу з принижених прохань, врешті-решт, небезталанний публіцист, Ліндеберг публічно оголосив Королю війну за право заснування першого приватного театру. На знак попередження його позбавили, було, королівської пенсії, але тільки розпалили цим у ньому мисливський запал. І, коли Ліндеберг написав на ім’я парламентського омбудсмена (у Швеції цю порівняно нову для України посаду запровадили ще 1809 року) листа, в якому звинуватив самого Короля у зловживанні владою... І це тільки пів біди, до того ж він ще й нагадав при цьому про позбавлення влади короля Густава IV Адольфа в результаті військового перевороту, що відбувся чверть століття тому (ага, і тут паралель)... Так от, після всього цього невдячного журналіста, що пустився берега, звинуватили в «образі величності» і віддали під суд.

Андерс Ліндеберг (1789-1849)

Закон щодо цього був суворий і передбачав тільки одне покарання — позбавлення голови. Ліндеберга на той час уже зовсім несло, і в опублікованих у пресі листах він приєднався до вимоги прокурора: «Якщо суд ухвалить рішення щодо моєї справи, тоді моя голова впаде, тому що я не буду ні просити, ні приймати пощади». Але далі (і це свідчить про те, що він вів, хоч і вкрай ризиковану (ставкою було його життя), але цілком усвідомлену гру) він попереджав Короля: «Я всього-на-всього попросив дозволу у європейського монарха на будівництво театру, щоб грати в ньому вистави. Але вам зі мною і з моєю честю не вдасться розіграти ніякого видовища, яким і закон, і суд не будуть перетворені мною на фарс». Тиражі газет зросли на порядок. Тут же, відчувши прибуток, видали зібрання творів Ліндеберга, яке розлетілося як гарячі пиріжки.

Утім, судова машина була невблаганна — і суд виніс смертний вирок. І ось тут не якийсь там обраний на чотири або п’ять років президент — Монарх (!) — опинився в уже добре знайомій Зеленському ситуації цугцванга. Засудити-то Ліндеберга засудили. Але, праве слово, не міг же «єдиний республіканець на монаршому троні Європи» насправді стратити журналіста! А негідник-журналіст ще й відмовився благати короля замінити йому страту довічним ув’язненням. Більш того, написав листа з проханням, щоб йому якомога швидше повідомили дату його страти. І навіть пропонував свої, які здавались йому доречними в силу невигідних для двору історичних паралелей, натомість викликали у читаючої публіки живий відгук дати. Обидві сторони вперлися, і дійшло до того, що Ліндебергу пішли назустріч і призначили дату страти на день його народження — 8 листопада 1834 року. І навіть (за 3 тижні до страти — щоб той ще раз добре все обміркував) прислали людей, щоб підготувати його до смерті. Ну, хоч це повинно було його зупинити!

Однак не так сталося, як гадалося. Першим таки моргнув Король! І, нібито на честь 24-ї річниці свого першого вступу на шведську землю (ага, 24 роки — кругла дата), амністував усіх засуджених за політичні злочини. Тобто нібито не одного Ліндеберга — багато честі, а в довгому списку, в самому кінці. Проте Ліндеберг теж не ликом шитий, адже фарс ще не дограно, і відмовився приймати помилування, наполягаючи в листах до всіх інстанцій на своєму праві як шведського підданого бути страченим шляхом відсікання голови. Безглузда ситуація: Ліндеберга начебто амністували, але він відмовляється виходити з в’язниці і вимагає своєї страти. Ця історія могла б тривати нескінченно, якби одному розумнику (нині його назвали б політтехнологом) не спала на думку геніальна за своєю простотою ідея. Під час чергової прогулянки — звичаї тоді були м’якшими, і в’язні фортеці Ваксхольм, яка слугувала віп-в’язницею, час від часу могли прогулюватися в супроводі варти навколо кріпосних стін (благо, далеко не втечеш: фортеця все одно розташована на острові)... Так от, під час чергової такої прогулянки ворота в’язниці просто зачинили і відмовилися Ліндеберга до неї впускати.

Та сама фортеця Ваксхольм. Правда, так уже збіглося, одразу після того, як із неї вигнали Ліндеберга, фортецю передали в підпорядкування морського відомства і ґрунтовно перебудували. Від гріха подалі — в’язницею вона більше ніколи не була. Чого доброго — раптом Ліндеберг повернеться.

Відтоді Ліндеберг став у Швеції недоторканним, навіть за спадкоємця Карла XIV Оскара І. Він видавав республіканські памфлети, закликав до повалення монархії, — йому все сходило з рук. З ним просто ніхто не наважувався зв’язуватися. Так, а свій приватний театр він таки відкрив. Раз йому єдиному на всю Швецію тепер усе дозволено — зрозуміло, без будь-якого на те дозволу. Щоправда, через два роки, як і всі інші здійснені ним комерційні підприємства, і його театр прогорів. А років через 30, за іронією, його будівля була придбана тим самим Королівським театром.

Газета: 
Новини партнерів