Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Одне покоління

8 жовтня, 2021 - 11:33

Нещодавно ми з друзями пішли в парк прогулятися з дітьми, штовхали перед собою візочки й розмовляли, коли раптом назустріч нам вигулькнув ще один знайомий – і теж з дитячим візочком. Ми привітилися, обмінялися кількома фразами й розійшлися. Вже коли він пішов, мене раптом осінило: Боже, та ж майже у всіх моїх старих друзів тепер є маленькі діти!

Здавалось би, ну то й що з того, але це спостереження досить глибоко мене зачепило. Бо відкрило, а радше підтвердило стару й відому всім істину. Яку я безліч разів чув і читав у різних конфігураціях, але яка проходила якось повз мене, не відкривалася, не промовляла. Бо й справді, є в нашому житті певні знання, які можна доглибно осягнути лише у певному віці, до яких треба дозріти, щоб із шкаралущі позірної банальності вилущити зерно правди.

Лише тепер, коли і я маю куди оглянутися і з чим порівняти, до мене раптом почало доходити, що справді істотні зміни відбуваються не одразу, що для них треба багато часу, багато років. А ці багато років по суті є вододілом, коли одні відходять, а на їхнє місце приходять інші; ось так відбувається зміна поколінь – а за нею йде і лінія великих змін у суспільному житті.

Ясна річ, я з запалом неофіта виголошую тут давно відомі речі, але хочу наголосити ще раз: одне – знати, а інше – розуміти; ми з дитинства знаємо про те, як Мойсей водив свій народ по пустелі (для зміни поколінь), але по справжньому розуміємо притчевий зміст цієї історії лише в той момент, коли й самі відчуємо себе частиною одного покоління.

Адже тих друзів, з якими ми так безтурботно штовхаємо дитячі візочки по парках і набережних Ужгорода, я знаю дуже давно, принаймні половину свого життя. Можна сказати, що ми разом виростали, вчилися, дорослішали. Ми були студентами, коли почалася Помаранчева революція, і з головою поринули в її вир. Приблизно в один і той самий час ми знайшли першу роботу, заробили перші гроші, вперше поїхали закордон. Не зовсім синхронно, але все ж приблизно в один період одружилися, а тепер і стали батьками. Нас багато чого об’єднує – досвід, погляди на життя, теми для розмов, а тепер і батьківство. Це називається поколінням, людьми однієї генерації.

Коли майже двадцять років тому ми познайомилися в університеті, Україна була зовсім іншою. Ми тоді мріяли про демократію, про повсюдність української мови в державі, про визнання УПА, євроінтеграцію, помісну церкву, кращий рівень життя, осучаснення університетів, можливість їздити в Європу без віз і багато чого ще… Ми були жадібними в наших мріях, нам хотілося всього й відразу, іншого життя вже з наступного ранку. Виявилося, що для цих змін треба довго працювати, боротися, ба навіть воювати, але зрештою вони приходять. Тепер Україна інша; не зовсім така, як ми мріяли, але точно краща, ніж була в часи нашого дитинства.

Я озираюся навколо й бачу, як моє покоління поволі «заступає на варту», підходить до ключових позицій у бізнесі, мистецтві, громадських рухах, владі. Це означає, що найближчі двадцять років значною мірою саме ми, саме наша генерація буде нести відповідальність за країну. А нинішні школярі й абітурієнти дивитимуться на нас роздратовано, вважаючи занадто млявими й нерішучими, вони вимагатимуть швидкості і з якогось моменту почнуть нам дихати в спину, посідати наші позиції і втілювати ті зміни, які найважливіші для них. А потім ті, кого ми сьогодні возимо у візочках, замінять їх – і так без кінця.

Новини партнерів