Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Оперення для настрою

29 січня, 2021 - 09:55

Побутові напади в розслабленому і посиленому режимі постійно всіх сіпають —  і без перепочинку. А втім, вони стали частиною нашого життя, як і локдауни  та інші нові слова. Цей рік, вірніше минулий рік —   2020-й — у такому прискореному темпі привчив нас екстерном до всіляких гострих ситуацій, про які ми навіть і не здогадувалися. Причому з особливою красномовною дохідливістю.

Можливо, зараз усе бачиться  якось інакше, тому що у природи взяли все, що могли, але тепер, мабуть, треба йти до каси. Ні, в такому режимі достеменно не завжди живеться затишно, зате життя не здається прісним, як тісто без прянощів. Але прянощі нині аж надто вже колючі  та приставучі.

Спостерігаючи за тими дріб’язковими сценками, що відбуваються довкола, завжди посміхаюся — життя все переміряє і переможе. Головне, звичайно, не зникнути на цьому шляху, думають дорослі, а молодь, на щастя,  —  в інших хмаринках.

Що ж, помандрую трохи  сценками, які  отримала ніби до вранішньої кави, одним словом, мимохіть. Бачу на вулиці дівча після останнього локдауну  чимдуж мчить  із  фунікулера до школи, вже скоро перший дзвоник, але на її шляху будочка охоронця із зеленими вікнами, і вона, забувши, що спізнюється, починає чепурити перед холодними дзеркалами на вітрі свій по-новому укладений чубок, та так ретельно, що розумію: достеменно запізниться, зате прибіжить красивою — це буде чудовою миттю і збережеться на весь день.

Може, промацати  телефоном друзів, адже давно по-справжньому не спілкувалися — вирішила. Адже хочеться. Зателефоную, запитаю просто так: «А як щодо настрою?» Може, і набереться на клаптикову ковдру для сюжету. А ще, мабуть, додам до запитання: «Чи часто кажеш: я себе схвалюю?» Не для притуплювання критичності, вона завжди доречна, а щоб винести на поверхню те, що дратує, заважає, сидить, як заноза.  Не розмовлятимемо лише про гроші, тарифи, крадіїв  зі списку Форбс, а у нас багато хто досяг успіху і без списку, про ярмарок пихатості обридлих за роки  заслинених політиків, які мотатимуть свій термін і за себе  і за того хлопця. Загалом чорне і біле окреслили, починаймо.

Перший дзвінок моїй товаришці по роботі, ми з нею працювали в одному кабінеті і таким чином здружилися. Зараз її  дорослі діти сказали їй: «Сиди на дачі зимою і не створюй зайвих проблем, туди, можливо, ковід і не забреде». Правда, дача і з гарячою водою, і з усім іншим, гарно облаштована, а син раз на тиждень привозить харчі.

— Як ти там, не здичавіла? — запитую.

— Не так, щоб зовсім, — чую у відповідь досить бадьорий голос, — дихаю, читаю, годую котів, думаю вже про розсаду. Нічого не витрачаю, що дуже заспокоює. Правда, дітям опалювання цього будинку коштує крутих грошей. Але все-таки практичніше не створювати проблем. Як не кажи, а я у критичному сегменті. Кажуть після 60, а мені вже 65. І ще я зрозуміла, мені підказав цей сусід-світловод, його теж дорослі діти відрядили зимувати на дачу. Він сказав так: стовідсоткову зав’язаність можна придбати і за невеликі гроші, а за величезні — прикро пролетіти». До речі, він почав заходити до мене на чай, ну, теревенимо про те, про се, він досить розумна людина. І природа заколисує, і це все тому, що у мене такий син, який вирішує всі проблеми. Але є і мінус:  давно  зі спортивного костюму не вилазила. Якось-то вгніздилася в нім на довше, ніж зазвичай, але тут  убиратися смішно, аби в чистоті. Та все ж до чаю переодягнуся. — По-моєму, вона каже це сама собі, але я уловила: їй там не так уже і нудно.

Ще нещодавно вона була модною пані, але правда, дещо з відбитим світлом. Усі речі купувала їй дочка, і у неї не було свого стилю. Але все-таки доглянутою була, доглянутою. Адже речі розкажуть про хазяйку все, що навіть і не запитуєш.

Її двадцятирічна дочка щороку, до ковіду, їздила на фешенебельні лижні курорти і завжди готувала вишукане оперення до нового сезону, а останній рік так і залишився  не оновленим. Усі вишукані гори то відкриття то немає, то їду, то не їду. Цей режим увів у депресію не маму, а її дочку. Ну, так  буває, і хто знає, коли критичний вік для всіляких депресій та нудьги.

Ностальгія  за успішною розмовою, такою, щоб можна було розмовляти.  А і Б зараз теж дистанційні, хоча багато хто його теж уже сприймає, як делікатес. Інколи зайва обережність, небажання відчинятися заважає тому цілющому розслабленню, яке потрібне кожному, його, власне, і дає спілкування. Вичерпалися ми щодо цього.

Зателефонувала навіщось одній милій пані, з якою ми були в чарівній мандрівці  північними країнами. У мене залишилися прекрасні враження, окрім тих  хвилин, коли спостерігала, як пари поводяться у крамницях.

Так-от ця знайома, якій я зателефонувала, живе в багаторічному гостьовому шлюбі, кожен на своїй житлоплощі з індивідуальним бюджетом. Спільний відпочинок оплачує чоловік. Але вона, його подруга, вочевидь обмежена в коштах. Вона працювала у звичайній районній поліклініці — лікарем із  лікувальної фізкультури, але потім там сталися якісь реформи — всім зрозумілі. Одним словом, вона зовсім була обмежена в коштах і втратила роботу. Таким чином, ці поїздки були її віддушиною. Вона звикла на вподобану в крамниці річ навіть не просити грошей, а, скоріше, натякати, чекаючи подарунку, а чоловік заледве  розлучався з грошима, не розуміючи, навіщо потрібна ще одна обновка. Правда, жінка вміла щиро радіти і тим розчулювала свого супутника, вельми статечного, варто зауважити. Але, по-моєму, він протягом 18 років гостьового шлюбу відчував себе неодруженим, а вона сприймала його таким, яким він є. До того ж містер гаманець дуже нервово сприймав посягання на його провідну роль — вирішувати, і коли їй це геть-чисто набридло, вона зрозуміла, що пов’язували їх лише спільні подорожі, а діти у кожного були свої від перших шлюбів, вона тихо і так само боязко, як поводилася у крамницях, просто пішла від нього. Ось був гостьовий шлюб — і весь вийшов.

Але далі те, що я почула, мене здивувало, знаючи, що вона зазвичай повністю відчувала свою роль веденої, та вона навчилася заробляти, і це зараз, коли в усіх, відверто кажучи, не найкращі часи. Вона завжди володіла масажем, але  в поліклініці за це завжди була  скромна винагорода. А зараз, коли пішла на свої вільні хліби, по суті, масажистки-фрілансерки, у неї з’явилися свої клієнти. Не можна сказати, що вона розкошує, але самодостатня. Радіє онукам, поки вони ще маленькі.

Я слухала те, що вона каже, і запам’ятала те, що мені сподобалося. Ось наприклад: «особливо не засмучуюся, бачачи себе в дзеркалі», «себе схвалюю, тому що природна і без геометричної симетрії на обличчі, мені вона ні до чого,  до того ж мені це не по кишені, до того ж, чесно кажучи, смішно», «зараз, не повіриш, я абсолютно випадково написала маленький пейзаж, одна клієнтка — тренер з живопису, як вона себе назвала,  умовила мене спробувати. І до чого ж надзвичайний стан — вчитися. Я б сказала вчитися, вчитися, вчитися — але мені здається до нас це вже сказали». І вона засміялася так дзвінко, як я жодного разу не чула в поїздці. Вона нарешті дозволила використовувати свої ресурси і створила якийсь свій незалежний стиль життя, мені навіть здалося, що в такій якості вона знову стала багатьом цікавою. Навіть здивувала мене відчуттям самої себе, повторюся,  нещодавно вона була дуже тихою, дуже залежною жінкою. А  почувши від неї, що довкола є лише скрипки і  вже краще бути віолончеллю, я зрозуміла, що там зрушення сталися радикальні, молодець.

Цікаво, який інструмент — я, мимохіть задумалася... Та враз радісно поглянула на чиполіновий ряд на кухонному підвіконні. У дитинстві мама завжди серед зими, коли припаси цибульні злегка втомлювалися, вибирала найкритичніші і саджала їх,  присунувши до світла, на чарочці з водою. І ті так пристрасно, жваво, натхненно  випускали  на волю свою свіжу суть, що ці оперення кольору весни залишилися яскравою гіперболою в моїй пам’яті. Це свіже оперення мені до смаку,  значить, воно мені навіщось потрібне. Не лише, як нехитрий утішливий приз із дитинства, а, скоріше, як незвичайний сигнал до дії: крути, верти, заплутуй усілякі непотрібні сюрпризи. До того ж із молодим чипоніно, та гуляючи на своїх, ого! навіть і сама не знаю, на що здатна. Впевнена, що і моїм «цибулинкам» зі мною кайфово. То ж  ми з ними в якихось флюїдних стосунках. Цікаво, що про це думає чиполіно.

Газета: 
Новини партнерів