Найбільша помилка в тому, що ми швидко здаємось. Іноді, щоб отримати бажане, треба просто спробувати ще один раз.
Томас Едісон, американський вчений і винахідник

Оранський крохмальний завод

4 квітня, 2017 - 16:22

Я тут задрімав недавно на автобусній зупинці славного села Оране. Якраз на перехресті, де одна дорога веде на північ до воріт Зони, а інша – упирається в болотисті води безкрайого Київського моря трохи східніше.

Вони оточили мене, поки я спав: закрив очі – переді мною порожньо було, сама тільки траса, розігріта квітневим сонцем, а відкрив – їх четверо стояло навколо, з автоматами навпереважки. Погранці.

Привіт, кажуть, Марк. Шо це ти тут робиш?

Привіт, кажу. Та так, пробую вхопити за хвіст одну стару легенду. У вас, в Ораному, колись винокурні були і там з картохи хуярили спирт, ріки першокласного спирту. Я, кажу, хочу щось змінити у цьому світі: економіка нашого регіону суцільно залежить від міста Каланчак, від його спиртових заводів – цілющих оаз Олешківських пустель, до яких дорогу знають лише обрані і возять паливо наших душ, ніби кисневі монополісти на Марсі. Я, кажу, хочу зруйнувати цю несправедливість. Хочу, аби ми нарешті перестали ганяти каравани чумаків на Херсонщину. Хочу знайти спирт.

Один старий і дуже п’яний ліквідатор травив мені про сотні дубових бочок з імперськими клеймами, які досі стоять у підвалах церковно-парафіяльної школи. В революцію тутешній піп сховав їх від “червоних”, а вхід у підвал – наказав засипати. Школу – спалили, попа – розстріляли, а комнезами – не знали про схованку. Так і стоять ті бочки: сто років у темряві.

Погранці слухають уважно і один мені каже: слухай, Марк, забий ти на спирт, пішли краще з нами. Ми тут двіжуємо на оранськом крохмальном. І у нас є крохмал. Тони крохмалу. Щодня ми їбашимо тридцять тон крохмалу, Марк. У нас бункер – ми туди засипаєм картоху і там її сушим. Ти ще стіки крохмалу не бачив, Марк. Там цілі гори крохмалу:  і хребти тих гір – уходять далеко за горизонт, і ніхто не знає, де вони закінчуються: ми послали туди вже три експедиції, але жодна – так і не повернулася.

Ми тут стережемо кордон наших крохмалових гір, Марк. І кордон під замком.

Пішли з нами, будемо обнюхуватися крохмалом, розсовувати його по кишенях: у у погранців багато кишень, підсумків і навіть спеціальний нагрудний карман! Але там стільки крохмалу, що на всіх вистачить. Пішли, будемо кидати одне в одного картоху, розставимо катапульти і требуше: будемо їбашить по стратегічно важливим позиціям ворога. Я каже, служив в артилерії, я знаю все про балістику, Марк.

Спирт я так і не знайшов, тому поплівся за ними, сподіваючись на що завгодно: на крохмал, на самогонний апарат у каптьорці, на те, що ми садитимемо батареї тепловізора ввечері, видивляючись дичину поруч в лісах, а потім – смажитимемо її на вертелях, зібравшись навколо вогню.

Коли ми прийшли, то погранці, їх було кілька сотень, якраз зібралися на вечірній ритуал на схилі найвищої гори. І найголовніший погранець виліз на пік, завмер на секунду, розкинув руки і прокричав до своєї пастви: “Мої браття! У цей знакомитий день, я поведу вас за собою, як перший журавель у ключі веде за собою інших. З Божою поміччю ми здолаємо наших ворогів: сільськогосподарський виробничий кооператив імені Чкалова і сільськогосподарський виробничий кооператив імені Мічуріна! Перемога буде за нами!”

І погранці кричать всіма єрихонськими глотками слогани рішучості, закляття сили і маніфести могутності. І сиплеться з гір крохмал, і погранці скидають важкі нагрудні тепловізори на велетенську гору, яка виростає з них прямо на очах, і заряджають в катапульти картоху. І знайомий погранець трусить мене за плечі, і очі у нього палають хрестоносним вогнем, і він оре мені, перекрикуючи всі залпи оранського крохмального: “Марк, я в арті два года оттарабанив, я знаю все про траекторію. “Кристал-310” агонь!”

Канонада не вщухає годинами і яскраве зарево – підсвічує верхівки гірських хребтів, підсвічує їхні ламані ікла та набухлі соски. Зарево і вибухи давно не заважають мені спати – додивлятися сни, які не додивився на оранській зупинці, де вони підірвали мене, висмикнули з тиші і притягли сюди – дивитись кіно про болотисте, північне сяйво.

Коли я прокинувся – канонада вже стихла.

Погранці святкували перемогу: валялися сині в купах порожніх пляшок “Артемівського” шампуню, смажили на вертелях смугастих кабанців, ділили віджату сталкерську спорягу, а потім – дістали із застави дошки для сноубординґу, і наввипередки  побігли схилами гори до самого піку. І ганяли на дошках з крохмального схилу, робили всі ці викрутаси, стрибки з розворотами, крейли, мелони і тейлгреби. Щодуху вимахувалися один перед одним на трамплінах і розганялися до бобслейних швидкостей.

Вони ганяли так до вечора, а потім, коли на круті білосніжні схили впала глуха ніч – поскидали борди у хол застави, назад розібрали гору нагрудних тепловізорів з іменними клеймами, розбились по п’ятеро на полонинах і наостанок смажили у великих сковорідках картоху: підкріпитися і тримати кордон на замку, далі лишати хребти нездоланними для варварських племен Півночі. Вони довечеряли, розійшлися і завмерли непоруш, кожен на своєму пості – по коліна в крохмалі. Скам’яніли на всенощну службу і стояли так до світанку, а повний місяць суперпозицій – кидав на них простирадло нічного сяйва. І на крохмалові гори кидав. А вони – виблискували блакитними іскрами. Точно кварцові печери, підсвічені ліхтарями спелеолоґів.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments