Особлива дієта: жменька ілюзій тричі на день
Звичайно, спонтанні перекуси не забороняються при цій дієті. Та й вони відрепетирувано-віддано потрапляючи на очі, не запитуватимуть дозволу. Розуміють, що без підтримки шарм ілюзій вивітрюється, магія відлітає туди, не знає куди. І ось персонаж, зокрема я, кручу педалі на своєму домашньому тренажерному велосипеді й дивлюся у вікно в усю висоту, тобто, по суті, у скляні двері, і розумію, що можна чудово фантазувати та влаштувати собі маленьку подорож: ось зараз я ніби десь в Іспанії, може, в Італії, а тут я потрапила в гірський куточок чудового Закарпаття. Так, власне, можу бути й у Норвегії, зважаючи на холод у моїй квартирі, це абсолютно природно, що я опинилася й у Норвегії. Кожен ранок під час тренування країна у мене міняється. Уявляю те, де я раніше була, тобто мені так легше фантазувати. Але уникаю основного — не хочу усвідомити наївність ситуації. Кручу та кручу. Від цього ніхто особливо не худне, але моторика реагує.
У вікні бачу, як величезні дерева у дворі, а вони вищі за досить немалий житловий будинок, ще не скинули листя по-справжньому, як на вулиці. Вони захищені своїм старим другом — моїм же будинком. І навіть трішечки поріділі, не стали менш красивими. Вони примудрилися прикрасити небо мереживним своїм листям. Якщо дивитися знизу, звичайно, з мого вікна. Листя це повільно кружляє, падає так гідно, не метушиться і не підлабузнюється до осені. Ось і виходить, що з таким краєвидом нелегко подорожувати.
І, уникаючи всяких заздрісних думок, що це все не по-справжньому, підбираю потихеньку матеріал для тексту, в часи наші червоно-зонні. Ще днів зо два тому, коли ми були не в зоні кольору пожежі, до фунікулеру, який, по суті, теж у мене перед вікнами, і я ним користуюся щодня, набивається завжди стільки людей. Багато хто, як у нас заведено, по-піжонському злочинно, без масок. А там відвернути обличчя просто нікуди, занадто тісно в цій комуналці. Розважила, правда, нас одна чергова, не знаю як її назвати, напевно, провідниця. Ну, та, що в кабінці сидить. Вона постійно вгору-вниз, вгору-вниз. Така в неї робота.
Так от, вона розповіла, що фунікулер знаходиться, по суті, на межі двох районів. Із одного боку — Печерський, з іншого — Шевченківський. І ось вона спостерігає, що білки, яких тут багато, до речі, крадуть горіхи в Печерському районі. Там і дерева є, і підкидають ті, що гуляють. А обідати чомусь перестрибують у Шевченківський район. Ось такі в них правила суворі. «Ось я і думаю, — вголос міркувала господиня кабінки, — звідки ці звірятка знають, що в Печерському районі завжди все жирніше та смачніше?». «Я все дивуюся», — додала вона. Багато хто посміхнувся у своїй масці або ті, які нічого не приховують. Ні свого рота, ні свого носа. Ну, посміхнулися. Але я це запам’ятала. Все-таки київська цікава подробиця, яку я не помічала.
Ну ось так, сиджу, тренуюся. Тобто, як це сиджу, кручу педалі. Відчуваю, що ці ілюзії дуже ласкаво, непомітно працюють. Уже вірю, що вони приносять таку користь, що зайва лімфа відлітає з обличчя сама по собі, роблячи його стрункішим і свіжішим. Затиски в шиї більше не впливатимуть на ефект векторного масажу, про який читала за прискореною програмою і вже вирішила, що я все розумію, а діафрагма теж зрозуміє. Я все про неї знаю, і нічого вважати себе головною. Знайду підхід і до неї, вирішила, і нагадала цій діафрагмі. Так, розмова з велосипедом, якщо сприймати місто, як своє гніздо, як всесвіт, то, реально нікуди не виїжджаючи (ще не забула, скільки коштує добротний тиждень в Європі), вдається багатьом надихнутися, заколисати, мало не сказала, забутися, але тут же слово це з голови викинула.
Головне в житті, думаю, — тікати від беземоційності, нескінченної засмиканості. До того ж усе на ковід не спишеш. Хоча після тренування вдалося мені себе майже запевнити, що не помічу я цього всього червоного, втечу. Накручу кілометри і припиню нарешті аналізувати з такою пристрастю політичні ігри та бої. Повсякденні, до речі, які, мені здається, вбивають імунітет швидше, ніж будь-що інше.
Кого, власне, я умовляю? Крути і не звертай, командуй собі. Можна додати трохи сонця в мій домашній арт і в мої думки. І нарешті зіскочити: з сідла на кухню. Все ж, своя кориця ближче до тіла і ваніль, безперечно. Якщо всі записники я обписала і щоденники величезні (до речі, їх усі мені подарували друзі) різними рецептами, особливо випічками, то потрібно вже і втілювати, а то ця ілюзія майже основна. Теоретично все вмію, а до плити часом не доходить.
Ось один, наприклад, рецепт мого улюбленого цибулевого супу, я його обожнюю. Друг підкинув нову ідею, я про неї не знала, може, ще й інші господині не знають. Можна спробувати, адже все є. За чотири дні, коли знала, що буде червона зона, приносила продукти, неначе я, не знаю, приготувалася зимувати в закритому приміщенні. Тому все в мене було: і борошно, і цибуля, і хліб для грінок, і сир, і вершкове масло, і ненахабні спеції, а ще, правда, біле вино потрібно буде додавати. Ну і плита з духовкою, звичайно. Раніше я, скажімо, ніколи не прожарювала борошно в духовці, а виявляється, виходить дуже цікавий ефект, абсолютно новий смак. А це завжди інтрига. Я ще якось не розуміла, що цибулю, для того, щоб вона була ніжною в супі, треба томити у вершковому маслі на плиті не менше ніж 30 хвилин. А потім уже посипати кожну порцію тертим сиром з грінками і на декілька хвилин — у духовку. Чудово! Усе це можна зараз швиденько втілити і, можливо, припинити навіть тренування.
Але я все ще кручу і кручу, тому що у мене ще 2 число листопада, коли я пишу цей матеріал, а ще досі не ввімкнули опалення. Холодно дуже, хоч я не мерзляк. Ну, загалом, у нас ламалася бойлерна, звичайно, не з нашої вини. Я вважаю, що вона і повинна була ламатися, тому що у дворі в підвалах набилося стільки всіляких бізнесів, хостелів, якихось контор та конторок. І чи платять вони, чи офіційні вони. А кого запитувати? ЖЕК узагалі не відповідає на телефонні дзвінки, тобто, я взагалі думала, що їх вже не існує. Щоправда, сьогодні служба якась диспетчерська мені відповіла, що у нас ламалася бойлерна. А тепер ось чекаємо, може, днями і ввімкнуть.
Та я все кручу і кручу. І тому почуваю себе абсолютно незалежною. Якщо я вже навіть до холоду звикла, так усе інше — нормально. Головне не стати жінкою-невидимкою в якомусь списку очікування вічному. Ні, це не для нас. Тому що тиха невидимка для всіляких спритних та злодійкуватих, саме те. Бажання у них відразу загострюється, інтуїтивно бачать і готові будь-якої хвилини зіграти з твоїми грошима в життя, що не належить їм. Це я вже пройшла 10 років тому, коли вмить лишилася усіх грошей. По-дружньому, так би мовити. Тепер умію вираховувати оману раніше, ніж мені завдадуть удару.
І тільки-но я це почула, те, що я сказала, мені стало смішно. Ну до чого ж дотренуватися, до чого ж забутися в ілюзіях, що вирішити так перебільшити свої можливості. Ну, слава богу, аромат ванілі та кориці вивів мене з цього виру, вистрибнула я з нього.
Шарлотка сповістила, що вона готова вже, а це, на щастя, — вже достеменно не ілюзія.
