Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

От і все

«08-14.02.2019»
14 лютого, 2019 - 19:34

Все-таки цікавий вийшов тиждень. Розпочавшись із довгого інтерв’ю на «112» Медведчука, але ще більше завдяки двом кремлівським лонгридам — опублікованій у понеділок колонці Суркова, і в середу — Медведева. Присвячені, кожна по своєму, баченню сьогодення і майбутнього Росії, де в чому ці тексти перегукуються між собою, і, поза сумнівом, можуть стати ключем до розшифрування імпульсів вищої нервової діяльності путінського режиму, що здається часом хаотичним набором. Саме ця співзвучність і є предметом цієї статті, не розпорошуючи уваги, услід за численними коментаторами, на пошуки сенсів, заради чого ці тексти було написано.

У січні одне з найавторитетныших у світі видань, присвячених міжнародній політиці, американський журнал Foreign Policy вніс помічника Путіна Владислава Суркова до  списоку Топ-100 світових мислителів, який він регулярно складав. До списку цього він потрапив за внесок у створення путінської машини пропаганди і дезінформації. Але, становище зобов’язує, і Сурков негайно спробував виправдати виданий йому щедрий аванс, зробивши великий крок за вузькі межі своєї номінації, і, як виявилося, своєї компетентності. У його баченні путінської Росії українських коментаторів привернуло більшу увагу застереження про путінський тисячолітній «Четвертий рейх», хоча й без нього в цьому тексті чимало цікавого.

Укотре, не залишивши каменя на камені від західних демократій, констатувавши особливий шлях — докорінні відмінності Росії від Сходу і від Заходу, в історичному минулому і сьогоденні Росії,  Сурков виокремив в історичному минулому Росії «чотири основні моделі держави»: «держава Івана Третього (Велике князівство/Царство Московське і всієї Русі, XV—XVII століття); держава Петра Великого (Російська імперія, XVIII—XIX століття); держава Леніна (Радянський Союз, ХХ століття); держава Путіна (Російська Федерація, XXI століття)». Утім, з тексту абсолютно не зрозуміло, чим саме, на думку Суркова, відрізняються ці моделі, хоча водночас наводиться сила-силенна прикладів, що між ними є спільного.

Це: 1. «Висока внутрішня напруга, пов’язана з утриманням величезних неоднорідних просторів і постійне перебування у вирі геополітичної боротьби»; 2. Нездоланний розрив між елітою, «яка виблискує на поверхні» і певним «глибинним народом», який «на поверхні не показується, живучи у власній глибині зовсім іншим життям»; 3. Як результат, на відміну від Заходу, відсутність «глибинної держави». — «Найбрутальніші конструкції її силового каркаса йдуть прямо по фасаду, не прикриті жодними архітектурними надмірностями».

Держава на поверхні та народ «у глибині» «інколи проживають у протилежних напрямах, інколи в  напрямах, що збігаються, але ніколи не зливаються в один». І ось тут, як знаряддя комунікації між шкаралупою держави і «глибинним» народом і бачить Сурков унікальну роль, головну відмінність путінської від попередніх моделей: «Вміння чути й розуміти народ, бачити його наскрізь, на всю глибину і діяти відповідно — унікальна й головна перевага держави Путіна». «Глибинний народ» «довіряє лише першій особі». «Було б спрощенням зводити тему до горезвісної «віри в доброго царя», — лукаво запевняє читача Сурков, ось тільки фактично саме до повторення давно відомої в Росії монархічної і, в реаліях ХХ—ХХІ століть, вождистської моделі держави ця «унікальність» Путіна і зводиться.

Тут так і кортить перепитати в Суркова: народність, самодержавство, а де ж православ’я?! Утім, якби він згадав православ’я, збіг з уваровською Теорією офіційної народності, а отже, і вторинність державної моделі Путіна стала б очевидною навіть недосвідченому читачеві. Як і її вразливість, адже застаріла ще понад півтора століття тому миколаївська модель держави, яка здавалася невтопимою, потонула, щойно наскочила на айсберг зовнішньополітичної невдачі — Кримської війни.

Ну а «брутальні конструкції» путінської держави, які не йдуть глибше, ніж фасад, чи не пам’ятна це з Фултонської промови Черчілля залізна завіса, що однаково нашпигувалася зброєю як зовні, — проти західних демократій, так і усередині — проти власного та інших підкорених народів. Адже, хоч би скільки жовчі Сурков вилив в своїй колонці на захід, головний, незбагненний, тому страшний, прихований, «глибинний» ворог для Суркова це власний народ. — «Якщо не Путін, нас всіх перевішають», — ця насаджувана вже два десятиліття страшилка, що в’їлася в голови російської еліти, так і відчувається в його словах. Страх перед поневоленим народом в усі віки властивий тонкому прошарку російської еліти, хоч би хто в Росії був при владі — цар, більшовики, чи путінський кримінально-олігархічний клан.

І тут дозволю собі пригадати одне місце з виступу в суботу на «112» Медведчука. Пан Медведчук вже не вперше повторив постулат російської пропаганди про Україну як про штучне державне утворення, зібране відносно нещодавно з різних земель, де населення ходить до різних церков, розмовляє різними мовами, по-різному трактує історію. Виходом з цієї ситуації Медведчуку (втім, щоразу він лише голова, що говорить, — кремлівський ретранслятор, з цілковитою відсутністю власних ідей) видається федералізація.

Пригадаймо тут описану Сурковим картину Росії (переконайтеся самі на цитатах, наведених вище) — величезні, неоднорідні, геополітично розірвані простори, непереборний розрив між елітою і народом. Модель держави, що трохи відрізняється від тієї, яку Медведчук прописує Україні, та все ж видається такою ж штучною. Сурков, що займається в Путінській адміністрації агресією в Україні, вважає, що єдиним порятунком для Росії може стати лише заморожений на тисячу років у Кремлі Путін. Тому, коли Медведчук веде мову про федералізацію як ліки для України, він має на увазі «федералізацію» по-российскому: путінське самодержавство, «народність». Ну, і московське православ’я теж, як у Суркова, його ми до певного часу тримаємо в умі. Так уже збіглося, в своєму інтерв’ю, Медведчук як Сурков у колонці, тему православ’я цього разу також оминув.

Є ще один важливий момент, який у своїй святій сліпоті не помічає Медведчук, але в колонці Суркова вловило чуйне вухо «євроазійця» Дугіна. — Коли держава «перестає вже повністю усвідомлювати адекватну реальність, вона заявляє, що існуватиме завжди... Зазвичай це відбувається в останню мить держави». І від описаної Сурковим «Довгої держави Путіна» вже надто тхне могильним холодом.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments