У мене в квартирі завелися таргани.
Не прості, а з угодованого цвіркуна величиною.
Грець із ними, якби просто вискакували зі щілин, хапали крихти й тікали. Ні — виходили нахабно, не поспішаючи, ланцюжками по кілька особин — точно як менти, які мирну демонстрацію йдуть розганяти.
Розчавив одну процесію — вилізла інша. Ту ліквідував — з’явилися ще дві. Потоптався по них, потім згадав, що це не просто так, що це у них весілля. Всі жуки таким чином спарюються.
Стало соромно й неприємно, пішов гуляти.
Недовго гуляв: виявилося, школу, яка у мене в двох хвилинах від будинку, якась наволоч зносити намірилася. Півшколи вже немає, котлован поруч копають. І вечір вогкий, жовті ліхтарі, мряка. Ніякого спокою!
Забудовник тут як тут. Пихатий, у костюмі, в касці. Машина поруч, чорна й довга, як катафалк, охоронці.
— Що ж ти, падлюко, робиш! — Вигукую я, підійшовши ближче. — Дітей тобі не шкода!
Він охороні робить знак — мовляв, сам розберуся, стрибає в яму,
з-під ковша екскаватора дістає банку з якимись такими рештками, що роздавлені таргани краще виглядають, вибирається, показує мені:
— Здіймав галас тут нещодавно один розумничок. Заважав мені працювати. Ось що від нього залишилося. Все зрозуміло?
Ніяковію, дивлюся на банку, на забудовника і раптом розумію, що це не просто бандит, а цілий олігарх Тимченко, кращий путінський друг, і все йому байдуже, і він мене зараз самого в банку упакує і в котлован зариє. Тобто, можливо, обличчя у нього інше, але я знаю, що Тимченко це, точно Тимченко, треба мені тікати по-доброму, а я замість цього проявляю геройство, висловлюю обурення, кричу на знак протесту.
— Банду Путіна! .. — Прокидаюся я, холонучи, — під ... суд. Під ... суд! Суд!
За вікном Київ. Ранок. Сонце. Тарганів немає. Нічого подібного у нас неможливо.
Адже правда, неможливо?
