Нещодавно особисто для мене настав момент, коли не висловитися я вже не можу. Справа у тому, що днями у Facebook одна з користувачок написала пост про бабусю, яка не могла заплатити за півкілограма картоплі. Авторка пише: «Вийшла в магазин. В маркеті у відділі овочів старенька бабуся прийшла важити 1!!!! картоплинку! Продавець бідна оніміла. Я теж. Бабуся каже, заплатила за квартиру, комунальні, ліки, от доживає як може. Сьогодні собі може дозволити лише одну картоплинку і четвертинку чорного. Мене прибило. Пішла швиденько набрала повний пакет картоплі, купила, дала старенькій на касі. Вона ніяковіла, потім довго дякувала і плакала. А я йшла додому і ридала. Той пакет картоплі коштував усього 6 гривень. Твою дівізію, що ж це за країна така, коли люстри в межигірї коштують мільйони, годинники депутатів сотні тисяч доларів, на дорогах відмиваються мільярди, а бабуся стоїть і важить одну картоплинку?????? Де (…) ваше пАкращення???? Спалити би вас всіх (…)!!!». Погодьтеся, після прочитання цього тексту у читача може виникнути декілька типів реакції. Перше – плакати разом із дівчиною. Друге – сварити державу. Третє – сварити державу і взяти умовні вила. Четверте – сварити державу і зробити перепост. І що найцікавіше, люди обирають останнє. За одну добу статус дівчини набув більше 3, 675 репостів.
Термін «перепостмодернізм» ввів у обіг журнал «Большой город» з легкої руки Лева Рубінштейна, який у черговій колонці на «Грані.ру» так назвав сучасну інформаційну добу. Сказав він про це перед Болотною, таким чином ознаменував масові протести ще й новим періодом. Проте протести вщухли, а люди репостять і репостять. Правда, тепер це думки великих людей, котики, щось іще смішне та кумедне. Гострота та реальна активність пропала. Наразі вона завалена мотлохом загального контенту. Але й саме бажання щось міняти залишається лише бажанням. А що гірше – люди перестають читати глибокі тексти, в них не вистачає часу на те, щоб будувати власну духовну імперію. Натомість, час витрачається на інше – оновлення сторінок, розглядання картинок тощо. Звісно, є особлива частина Інтернет-населення, яке читає книжки, дивиться авторське кіно і аналізує інформацію. За всіх інших інформацію аналізують – дешеві аналоги GoogleAnalitics.
Більшість українців на сьогодні не готові брати участь у мітингах і демонстраціях. За даними опитування фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, особисто взяти участь у мітингах і демонстраціях готові лише 28% населення, 59% населення не збираються брати участі у будь-яких протестах.
Більше того, кількість молодих людей, які хочуть поїхати за кордон, щороку збільшується. У той час як, навпаки, варто виробляти позитивне мислення та пробуджувати надію. Адже зміни не відбуваються за один день. Це величезний процес, який має йти з урахуванням історичної, національної, культурної пам’яті. Але для цього варто говорити про цю пам'ять. Варто говорити і про тих, хто є прикладом іншого життя, хто є його творцем. Таких прикладів може бути багато: від молодих митців, що попри все намагаються розвивати українську культуру, до звичайних людей, які на місцях формують образ життя та європейські цінності. До прикладу, нещодавно в Донецьк з Ізраїлю переїхав телепродюсер одного з провідних каналів. Більше десяти років Вадік Раскін пропрацював на телебаченні, але потім вирішив змінити професію. Тепер він готує смачну каву для донеччан, створив невелику кав’ярню, яку обладнав зі смаком. І хоча сама кав’ярня наразі знаходиться не в найкращому місці за енергетикою, всередині закладу Раскіна дуже спокійно та приємно – на стінах висять кращі світові фотографії, а на клієнтів чекає увага та гарне обслуговування. За невеликий проміжок часу кількість любителів кави збільшилась від восьми до шістдесяти на день. Вадік виробляє не тільки каву, але й європейські цінності. Можливо, його приклад не є найбільш вдалим. Але за Сковородою, те, що ми називаємо «сродною працею», на прикладі підприємця виглядає досить привабливо та оптимістично. Таких людей, які облаштовують своє дозвілля, свій міський простір, і головне – роблять це для інших, сьогодні стало більше. Вони – надихають.
Наразі ми боремося за права інших. Ми щотижня обговорюємо те, що наговорили чи наробили ньюзмейкери. Проте обираємо чомусь завжди не тих. А основне так і залишається під завалами ширвжиткової інформації. Чомусь перед нами та бабуся з однією картоплиною постає тільки у постах. Ми не думаємо про неї, коли ходимо на роботу, коли сплачуємо податки, коли йдемо голосувати. Чи винні олігархи в нашій кризі? Ні. В наших негараздах винні лише ми. Ми своїми руками робимо з людей олігархів та бідняків, дозволяємо розвиватись темному капіталу та змушуємо бабусю стояти в супермаркеті з однією гривнею. Ми. Одним своїм розчерком пера на виборах.
Що нам потрібно для того, щоб змінити ситуацію? Есей підбурення, приклад оптимізму, гарний запотиличник чи щось інше? Нам потрібні ми. Не перепостмодернізм, нам і звичайного модернізму вистачить. Модернізму в думках, суспільстві, діях. Але модернізм не у загальноприйнятому контексті. Нам потрібна реальна революція – революція мізків – smart revolution. Як цього досягти? Точно не через порожній неосмислений клік в Інтернеті.
