Поїздка у фунікулері на пагорб Монжуїк - обов'язкова частина перебування в Барселоні.
Фунікулер - канатна дорога із заскленими кабінами. Краєвиди вражаючі, майже все місто під ногами. Здається, на вершині побачиш щось зовсім фантастичне.
Але на вершині на тебе чекає фортеця-палац досить нудної архітектури (будь-яка фортифікація нудна за визначенням) зі входом за п’ять євро. От і вся поезія.
Я вирішив спочатку озирнутися, подалі від входу. Завернув за ріг.
Декілька широких дерев'яних лав уздовж масивної цегляної стіни. Попереду - поручні, обрив і порт Барселони. І Середземне море. Наскільки вистачає очей. Безкоштовно.
Що таке, по суті, фортеця? Монументальне втілення чужого марнославства, чужої войовничості і чужий параної. Малонадихаюча суміш.
А тут - місто як воно є, бо місто це – передовсім порт. Тут - кораблі великі і малі, чий список не прочитаєш і до середини, бо вони увесь час у русі, тут - гудки як подарунки, аритмічні акценти гуркоту, гіпнотичний гул далеких невідомих машин. Ця музика поглинає миттєво. Тепер - влягтися на лавку, відштовхнути час і - нарешті, нарешті - бути з Барселоною наодинці.
З Барселоною і морем, що її породило. Запаморочлива бірюза від краю до краю і без краю: розкішний кадр а-ля Годар півстолітньої давнини. Тут би я і залишився. Обмотав би голову гірляндою динамітних шашок, підпалив би гніт і вибухнув, як герой Бельмондо в Годарівському «Божевільному П'єро». Феєрверком над Середземномор'ям. Ще одна нота в симфонії узбережжя.
Задля таких станів, у яких одночасно відчуваєш себе і глядачем, і персонажем, і варто жити.
До побачення, Барселоно.
Дмитро Десятерик, «День», Барселона – Київ
