Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Погляд вчителя

5 жовтня, 2021 - 22:14

Моя школа. Звичайна середня у всіх сенсах школа з усіма радянськими рудиментами і новими суворими реаліями виживання тих, хто ще вчора був хоча б впевнений в дні завтрашнім. Непоказному, небагатому, часом навіть убогому, але стабільному майбутньому.

У 90-ті вчителя потроху почали освоюватися з дійсністю і відрікатися від колишніх казок про часом сумнівну мораль. Мораль, яка поєднувала в собі начебто благі поняття, які при цьому співіснували з непорушними установками, покликаними зробити вас гвинтиками Системи. Набираючись знань, ви брали пігулку безвольності, де за вас давно все визначено. І ось тепер зникла Система, зник нав'язаний світ «стабільності». Те, що ви несли учням, виявилося брехнею, а ви, викладачі, щирими мимовільними брехунами з такими ж добрими намірами. Тепер вам самим довелося освоювати екстерном банальні, але необхідні правила виживання.

Хтось тоді кинув викладання і пішов на ринок (якщо пощастило). Хтось безпорадно збирав абрикоси у себе у дворі і продавав їх біля зупинки, відвертаючись від учнів, що проходили повз. Хтось освоївся брати, а то і вимагати хабарі.

Час минав і школа змінювалася. Залишалися ж таки ті вчителі, які для мене тепер здаються казковими персонажами, майже вигаданими, зі своїми ідеалами і щирістю. Багато з них навчили мене не стільки своїм наукам, скільки навчили вчитися. А це найголовніше на тому етапі формування особистості і здібностей. Деякі навіть своєю поведінкою, своєю любов'ю до предмету «заразили» мене потягом до науки, зміцнили мене в творчому пошуку.

У школі, вже після того, як я покинув її стіни, з'явилися спеціалізовані класи. Ще коли я навчався в 10-му класі, прийшов новий директор з прогресивними ідеями, який не соромився приходити до нас, старшокласників, і розмовляти без «наїзду», але «по душах». Потім з'явилися комп'ютери, які на моєму віку були лише в фантазіях. Говорити про це можна багато. Зараз я знаю одне - того директора більше немає серед живих. У розквіті сил і років його з'їв рак.

Але залишалися стіни моєї школи, до яких я вже студентом і згодом періодично приходив, згадуючи не тільки перші ази навчання, але і перше кохання, першу пристрасть, перший біль, перше щастя. Там і повітря було особливим. М'яким. І навіть сіра осінь зігрівалася старенькими лампами. Та хіба не так було у всіх?

Дуже добре пам'ятаю своїх вчителів і не хочу нікого образити, виділяючи когось за прізвищами. Та й не в ті часи, і не в тій країні живемо, щоб розкидатися ПІБ людей, які все ще там ... В нашому особистому юнацькому романтичному минулому при нашому спільному суворому сьогоденні.

Однак згадаю свого викладача, який з особливою повагою ставився до учнів і тим самим лише прищеплював до свого предмету любов. Головна його особливість була в тому, що він був вкрай чесний. Збрехати при ньому було неможливо. Та й не потрібно. Учень ніколи не боявся, що за помилку прийде розплата. Було б просто соромно потім не вивчити все наново і не виправити помилку. Це і є талант педагога. Не заганяти, а наставляти.

У нього була хвора мати. Жив він на зарплату вчителя 90-х при інфляції тих же самих 90-х. Завжди бездоганно вбраний, але дуже скромно. Був дуже охайний, доброзичливий і інтелігентний. Так, він був саме тим справжнім радянським інтелігентом зі своїм кодексом честі і можливо навіть наївністю. Мені довелося його зустрічати і пізніше, коли він міг би мене і забути. Але не забував. Він не змінювався. Все так само цікавився кожним своїм учнем (навіть колишніми), ходив по квартирах батьків, якщо з дитиною була проблема, брав участь в житті класу. Бувають же люди, яких не псує ні час, ні ситуації, ні умови! - подумав тоді я. А він стояв зі своїм дипломатом, як завжди в капелюсі, і полум’янів від того що може донести думку, поділитися, висловитися і поцікавитися. Він - етнічний росіянин, син військового - завжди говорив мені ще зі школи, що в Україні має бути лише одна державна мова. Українська! Він завжди підтримував незалежність України і завжди наполягав на тому, що наша країна мусить відродитися і стати справжньою, повноцінною державою. Він був демократичний, але його переконання були в цьому плані непорушними. І здавалося, що він був готовий терпіти матеріальні негаразди заради свободи, заради того щоб його діти (ми для нього і були його дітьми) жили не за казармовими принципами, а за принципами прогресивного мислення. Його погляд заряджав цією вірою. Він був щирий.

Влітку 2014-го року у мене був «випускний». Так я називаю своє останнє реальне прощання зі школою, а не те формальне в далекому 1998-му. Ніч, зірки, я сидів в темряві на гумових півколах шин на спортивному майданчику. По ним ми регулярно стрибали на уроках фізкультури. Мені ще не вірилося, що фраза «прощавай, школо!» має зовсім не той зміст і не ті відтінки, які прийнято сприймати при «останньому дзвонику». І звук дзвіночка в руках дівчинки, яку старшокласник несе на «лінійці» - це насправді дзвін. Який часом загрожує ... Але ніхто ніколи не міг би не те що повірити, навіть подумати про це.

Поруч був захоплений військкомат і військова частина. Там вже ходили озброєні бородані. Ті, які «визволителі». Довго залишатися там було зайве. Я пройшовся в останній раз дорогою від школи до будинку, яку запам'ятав з того часу, коли мене мама вперше водила в невідому обитель знань. Ця дорога мені запам'яталася тьмяним ліхтарем зі сніжинками, що миготіли в його променях, трупом дівчини, яка випала з п'ятого поверху, і літньою жінкою у вікні з кішками, яким не було числа. Вона, срібна і усміхнена, завжди віталася з нами, а мама все показувала мені кішок на руках у тієї жінки після «важкого» дня підготовчої групи, коли ми поверталися додому. Тепер я знову повертався зі школи додому в темряві літньої ночі тією ж дорогою.

У 2014-му недалеко від цього місця мені доведеться побачити труп вже іншої дівчини... А жінки з кішками, звичайно ж, вже давно не було серед живих. Її вікна були давно наглухо запнуті якимись простирадлами. Але тут і зараз про це писати недоречно. Добре пам'ятаю те, що тоді мені приснився дуже атмосферний сон, немов з дитинства - той самий тьмяний ліхтар, лапатий сніг і ніч, ніч, ніч...

У Києві я якось вирішив познущатися над собою, розчесати рани ностальгії. Зайшов на сторінку в соціальних мережах своєї школи. Мракобісся серед рідних стін - інакше це назвати неможливо. Живі, але бездушні ляльки з награною мімікою, маленькі маріонетки в пілотках, російські підручники, божевільні вистави у військових одностроях і відчуття якоїсь покірливості і безпорадності. А ще - пригніченого й ретельно приховуваного страху. Безодня невідання і безвихідь капкана, з якого не вибратися, особливо, якщо тобі вже ввели ін'єкцію пропаганди. Так клонують майбутніх (і часом вже справжніх) гвинтиків, майже готових машин вбивств, які виправдають будь-який свій вчинок «вищою» метою, які вірять в «республіки», в «бандерівців», в усе що завгодно, що живить їх емоціями. І головне таких, що живуть ненавистю заради ненависті - неминучий наслідок особистісного спустошення і примітивізму.

А разом з ними як безпорадний солдатик стояв мій учитель з похиленою головою і спустошеним поглядом ...

Валентин ТОРБА, «День»

Новини партнерів