Тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

Поминальні дні: «пікніки на могилах» – не наша традиція

5 травня, 2021 - 14:50

Цю тему порушив у своєму Фейсбуку мій колега, донецький журналіст Станіслав Асеев, який зараз проходить стажування в Польщі. Щороку, саме зараз, в дні пам’яті рідних, ця тема дуже актуальна для України, і тут є над чим подумати і попрацювати і органам влади, і громадським організаціям, і релігійним об’єднанням. Ось про що мова.  

«ГРОБКИ» – ЩОРІЧНА КАРТИНА…

Станіслав Асєєв: «Одним з маркерів суспільного розвитку для мене є те, що відбувається на цвинтарях. Так вийшло, що з самого дитинства я бачив наступну картину: у «поминальні дні» сотні людей на величезному донецькому кладовищі, розкладені огірки, яйця, котлети, змокрілий від спеки сир та горілка на радянських металевих гробничках з червоними зірками та пофарбованими «серебрянкою» поржавілими оградками, сміх, анекдоти вже «подвыпившей публики» та розмови навколо про що завгодно, тільки не про покійного. Все це — на фоні величезних териконів, які чи то «з'їдали» потрохи цвинтар, сунучи на нього, чи то могили самі вже входили в ту руду гору, яка колись давала всім тут роботу та, власне, життя.

Коли минулого року я мешкав у Празі, то майже кожного дня обов'язково йшов повз місцевий цвинтар з фамільними склепами, неймовірними скульптурами Діви Марії та Христа, які самі по собі вже були витвором мистецтва. Тут неможливо було уявити котлети чи огірки. Скромно покладений букет квітів — так. Цивілізаційна межа між російським Сходом та Заходом проходила для мене в тому числі повз ці склепи. Зараз тут, у невеличкому містечку під Вроцлавом, теж є кладовище. Містечко маленьке, і, як на мене, єдина подія, що відбувається тут кожного дня — це запалення десятків лампадок на цвинтарі. Кожного вечора хтось приходить та запалює свічки навіть на могилах середини минулого століття — які, до речі, виглядають так само охайно та чисто, як і нові тут могили. Це відбувається майже непомітно серед інформаційних штормів фейсбуку чи телевізійних новин: я б навіть сказав, що цвинтар віддає певним теплом, якщо таке слово взагалі є доречним до місць поховання. Не знаю, з якими думками живе та людина, що декілька годин витрачає на таку працю — але відчуття таке, що поляки в цьому маленькому селищі бережуть щось важливіше за пам'ять рідних чи то просто минуле. Я б сказав, що в цих лампадках горить світло й нових поколінь…»

Ця тема, як виявилось, не байдужа для багатьох користувачів Фейсбуку:

Iryna Varshyk: Я із Волині, і поки не приїхала в Київ – не знала про ці манси на «гробки» (у нас їх «проводи» називають). Але, з іншого боку, це ніби примирення із смертю, поки сидиш на цвинтарі. Це комунікація із рідними, «нетворкінг». Але на рівні емоцій – це просто жесть. Треба погуглити, бо це феномен просто якийсь…

Марян Семочко: В нас на Львівщині це рівнозначно дикунству. І коли мамина колежанка розказала, що на цвинтарях на сході України таке роблять, ми не могли в це повірити! Вибачте, але розпивання алкоголю і закушування на цвинтарі, а потім ще анекдоти, це дикунство!

Євген Володимирович: Автор перебільшує, до 14 року я їздив постійно до родичів у Макіївку, не пам'ятаю як масове явище постійну жрачку та бухло на кладовищі…» Leonid Tonkovyd: Так і є.Włodzimierz Iszczuk: Абсолютна правда.

Volodymyr Serebrianskyi: Прочитав і прямо в дитинство повернувся. Мені ще запам’ятались цигани, що шниряють по кладовищу і збирають в мішки печиво і цукерки, що залишають на могилах...

Катя Смирнова: А спящие пьяные среди могил? (Видела такое в Мариуполе)

Alexandra Malkush: О так! Мене страшенно дратували «пікніки на могилах». Таке явище я вперше побачила саме коли переїхала жити в Донецьк…

Iren Krutenko: Хочу додати, що традиція пікніков на могилках існує не тільки на Донеччині. Я живу на Чернігівщині, тут теж саме. З дитинства мене шокували ці традиції і викликали повне несприйняття. Але останні роки спостерігаю, що людей, які їдять і п'ють на кладовищі, стає все менше. Більшість просто постоять біля могил, залишають квіти і йдуть. Люди починають розуміти, що їжа і випивка на кладовищі нічого спільного ні з пам'яттю, ні з вірою не мають…

Андрей Абашин: Не все в Донецке борщ на могилы носят. Автор уже вообще («преувеливает»)

Amaga Flash: Можливо, комусь буде цікава історія, яка повертається до мене, кожного разу, коли я бачу ці вогники. В дитинстві, бабуся розповідала співуче, ніби колискову. «Коли сонце ховається за обрій, пітьма приборкує не тільки світло. Янголи, що б’ються за нас до останнього, ті, що поранені, гинуть знесилені, здолані хижою темрявою. Але, у колі світла поминальних вогників, від яких іде світло щирої віри і надії на божий порятунок, у янголів є шанс дочекатися світанку і зцілення у сонячному промінні». Нічого подібного у релігійників я не випитала, бо нема того у церковних книгах. Гадаю, це прадавня пам'ять нашого народу, задовго до хрещення, коли сили природи були обожнені. Родом бабуся була з Запоріжжя, тобто на сході цього не лишилося, бо викорінювалося навмисно. На жаль.

ЦЕ ВЖЕ НЕ ТРАПЕЗА – А ТРИЗНА…

Відомо, що поведінка і традиції людей, не є сталими, вони розвиваються, збагачуються, деякі забуваються, інші відроджуються, видозмінюються, інколи природньо, інколи під впливом тієї чи іншої пропаганди. На думку істориків релігії, традиція поминати померлих з продуктами на кладовищі має християнське коріння, тому що в пам'ять про померлих християни дарували милостиню, читали молитви, відвідували кладовища разом зі священниками. Поминальні дні після Великодня ще називають Радониця (або ж Радуниця), особливо дев’ятий день після паски.

Однак після революції, коли більшовики боролись з релігією, відокремили церкву від держави, вони видали заборони практично на всі релігійні обряди, в тому числі і на заупокійні молитви. Відвідування кладовищ вони не могли заборонити, бо тоді б довелося заборонити і походи в святилище більшовиків Мавзолей, але заборонили там читання молитов. Людям дозволялося приходити на кладовища та поминати рідних з їжею. Це була християнська традиція спільної трапези, тепер – на честь померлих. Однак з часом контроль за обрядами ослаб, і люди поволі, особливо в Росії, замість трапези відродили ще  язичницький обряд тризни – свята на гробках з криками, співом, з алкоголем.

Нагадаю, що тризна відрізняється від трапези і за формою, і за суттю. Наприклад Вікіпедія пояснює слово тризна як «у давніх слов'ян (до 10 століття) завершальна частина поховального обряду, яка складалася із жертвоприношення, військових ігор, бенкету на честь померлого; пізніше, після прийняття християнства набула значення поховальних поминок. Тризна відбувалася деякий час і після похорону… Тризна існувала не тільки у слов'ян, але й в інших народів».

Тому тепер християнські священники пояснюють, що вживати їжу та веселитися на кладовищі неприпустимо для християн, що треба вести себе тихо і смиренно, бо душам померлих потрібна не трапеза, а молитва, що рішуче забороняється кричати, співати, веселитися, виливати хмільне на могилу, залишати горілку та їжу на могилах. Бо, кажуть вони, «коли підуть люди, прийдуть тварини та їстимуть це на могилах ваших рідних». Не слід також, за словами священників, залишати на могилах пластикові вінки та квіти, бо це гріх з релігійної точки зору, не говорячи вже про шкоду для екології. Серед віруючих людей є такий вислів, що «У жертву Богу приноситься краще». Це стосується і померлих рідних. Ми любимо своїх рідних по-справжньому, але коли вони помирають несемо їм штучні квіти, але ж наша любов до них стала штучною?

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ – ЧАСТИНА НАС САМИХ…

Кожен з нас, живих, стикався зі смертю. І, мабуть, кожному складно було пояснити цей перехід рідної людини з царства живих у царство мертвих, лише в царство пам’яті. Я пам’ятаю, як на Чернігівщині в 50-х роках минулого століття у нашій сім’ї померла бабуся, мамина мама, яка була дуже працьовита, дружелюбна і життєрадісна. Я був ще дошкільням і не міг зрозуміти, як це так сталося, що при всьому своєму життєлюбстві бабуся раптом лежала і не могла встати. Потім кожного року після паски ми всією сім’єю приходили на кладовище до її могили, приносили крашанки і цукерки. Ми віталися з нею, мати пошепки читала «Отче наш», і ми довго сиділи і згадували, як вона любила життя, як вона щось робила, щось розповідала нам, дітям. Потім всі хрестилися, просили бабусю не сумувати, просто спочивати, обіцяли не забувати її, прийти знову. В ці дні вона для нас оживала, начебто бесідувала з нами всіма,  продовжувала жити. Так виходило, що її смерть була чимсь умовним, а її життя вічним, принаймні до того часу, доки живі ми всі.   

Якщо ви, як і я, простудіюєте матеріали і форуми десятків сайтів про традицію поминок, то побачите, що думки людей поділяються не на рівні дві половини. Більшість за культуру і тишу на кладовищах, за дійсну повагу до пам’яті попередніх поколінь, які так чи інакше виконали свою історичну місію, накреслену богом, і відійшли у кращий із світів, але не канули у вічність, бо ми не повинні бути манкуртами і зобов’язані пам’ятати все, що саме вони збудували підмурівок нинішнього життя. З цього можна зробити висновок, що суспільство неодмінно рухається в бік культури і чемності, і відкидає дикунські звичаї.

Так, на сайті «Української правди» є форум «Гробки» по-луганськи…». Це справжній глас народу, багато в чому є продовженням згаданих Асєєвим донецьких традицій, і його варто послухати. Орфографія збережена. 

Редик: Я їжджу на могили в Барський р-н Вінницької обл. У нас це називається «проводи». Красна горка - сьогодні почув перший раз. Це точно не українська назва. В різних селах проводи можуть бути у різні дні. Чого так, не знаю. У нас у селі - в неділю наступну після Пасхи, в Бару - у понеділок. В 90-ті також на цвинтарі накривали «поляни». Пили, їли, дехто напивався. Я ніколи не розумів такого трешу…. Але в останні 5 років все змінилось. Всі прийшли, поспілкувались  (це єдиний день, коли можна побачити всіх родичів), батюшка провів службу і по домівках (до себе, але частіше - у гості). А там вже пий, їж, хоч скачи. Чому сталась така зміна в поведінці, не знаю. Я в селі буваю один раз на рік - в цей день. Як на мене, в останні роки люди трохи змінились в кращий бік, стали більш свідомими. Так що зміни в країни є.

Cheshuntt: «Є купа різних традицій . В тому числі і таких , що стосується померлих. І зовсім не означає, що одні з них правильні, а інші ні. У нас в сім’ї прийнято перед паскою поїхати на цвинтар, навести там порядок, а потім на провідну неділю поїхати на цвинтар помолитись. Ніякої їди ми не беремо. Але недалеко  є циганські могили, то там реальні банкети. Це я говорю за Львів, Голосківський цвинтар, вже 45 км від Львова, на цвинтар ідуть на другий день паски, в понеділок. На Хмельниччині ідуть на зелені свята. У Львові ще і на перше листопада. Який з цих днів правильний для відвідування цвинтаря? Та яка різниця. Та тут не зовсім у днях справа…»

VVV:  «На Західній Україні на Рівненщині в нас «на проводи» також  на могилки викладаємо цукерки, печиво , яйця, пасочки. Батюшка в капличці на кладовищі править загальну  панахиду, потім іде і підходить до кожної могилки і освячує її,  паски, яйця. Все що залишається, відвозить в будинки для пристарілих, лікарні. Ніякої пиятики немає. Пиятика на кладовищі – це дикість. Адже для померлого головне не п’янка рідних, а молитва до Бога за спасіння душі в Царстві Божому! Бачу, чим далі від кацапляндії на захід, тим менше цього темного невігластва. Наш дім – це Європа і вміння культурного поводження кругом, тим більше на кладовищі».

Працюючи над темою я згадав одне оповідання, яке дуже давно трапилось мені в якійсь з книжок, але запам’яталось, можливо, назавжди, хоч я вже й не пам’ятаю автора. Дружина одного з чоловіків померла досить рано, і ця подія справила на нього дуже сумне враження, як зараз кажуть, розділила його життя на до і після. Але після – теж було наповнене нею, пам’яттю про неї. Пройшло чимало років, але в книжковому магазині міста вже добре знали цього чоловіка, і коли він приходив практично щомісяця, то допомагали йому вибирати найцікавішу книжку. Він обов’язково купував її, потім ішов на місцеве кладовище, сідав біля могили дружини, і вголос читав їй нову книгу. Цього дня, і лише цього дня, він був особливо щасливий, бо за життя його дружина дуже любила читати, і він продовжував її улюблене заняття. В такий день він знову бачив і знав її живою. Отже, я сьогодні думаю, а чи не є це найкращий спосіб пом’янути дорогу людину – повторювати щоразу для неї її улюблену справу, побути з нею живою?

Новини партнерів