Суспільство, яке рівність ставить вище свободи, не отримає ні того, ні іншого.
Мілтон Фрідман, американський економіст, лауреат Нобелівської премії

Прецедент Шабуніна

18 серпня, 2017 - 13:30

Бувають судові справи, які стають прецедентами. Вони повністю змінюють держави, переінакшують усталені політичні та соціальні ландшафти. Наприклад, "справа Бейліса". Несподіваний резонанс і увага суспільства до деталей судового процесу над Бейлісом фактично зірвали плани царської влади розгойдати в Україні серію єврейських погромів. Або "справа Гонгадзе". Поставити в ній крапку, тобто притягнути до відповідальності замовників, встановити мотиви, за якими був убитий український журналіст, обіцяв кожен український президент. "Всі ми знаємо, хто стоїть за вбивством Георгія Гонгадзе", - говорили чимало журналістів і громадських діячів. При цьому, незважаючи на загальну впевненість у тому, що замовникам вбивства Георгія вдалося уникнути покарання, сам судовий процес в загалом мало кого цікавив. "Справа Гонгадзе" стала для України рубіконом, після якого суспільство повністю втратило розуміння, що "знати" і "встановити в суді" - це не одне і те ж. Що спільного у цих випадках? - Судовий вердикт. Він або є, або немає. Рішення суду, що набрало чинності, ламає прийняті в суспільстві за замовчуванням "як правило". Вчора, як правило, можновладці могли безкарно знищити будь-кого, але після того, як ці конкретні люди постали перед судом, стало очевидно, що щось подібне вже не пройде. Вирок змінює все. Він створює прецедент, який визначає вектор розвитку або деградації суспільства. "Справа Шабуніна" цілком може стати таким прецедентом. Може. Але для цього треба, щоб суспільство почало захищати правосуддя, а не конкретного антикорупційного активіста.

Для початку хотілося б уточнити свою позицію. Те, наскільки швидко, а головне, з яким формулюванням "справа Шабуніна" потрапила до суду, наводить на думку про постановочний процес. Досить подивитися відео, де видно, як наноситься той нещасливий удар, щоб зрозуміти, що з такої позиції - з напівоберту, на бігу, не задіюючи корпус - просто неможливо не те що позбавити людину працездатності на 21 день, але й пил з неї отрусити як слід. "Каліцтва середньої тяжкості" – це, швидше за все, липа, а "журналістка діяльність" Філімоненка - провокація. Однак... У дискусії, яка розгортається навколо цього випадку, простежуються елементи спрощення ситуації, а також спроби проманіпулювати громадською думкою.

Люди, які захищають Шабуніна, а в його особі і все громадянське суспільство, не знайшли нічого кращого, як почати обговорення, чи гідний Філімоненко називатися журналістом. Як так вийшло, що "справа Шабуніна" перетворилася на "справу проти потерпілого"? Адже це не товариський суд про моральне обличчя громадянина Філімоненка. Це розгляд про напад на людину, зафіксований на плівку. Говорити, що Філімоненко не журналіст, ґрунтуючись тільки на його слизьких матеріалах, значить - переключати увагу з фактичної сторони справи на абстрактні величини. У різний час за напад на папараці в суді опинялися Мел Гібсон, Шон Коннорі, Віл Сміт, Пінк і Рональдо і Наомі Кемпбелл. Політикам або громадським діячам розбитий ніс пронозливого писаки може коштувати кар'єри. Зрозуміти нападників можна. Їх спровокували. Але це не змінює суті справи. Правосуддя не сортує потерпілих на моральні ґатунки. Воно визначає факт правопорушення і встановлює запобіжний захід. Видання бувають жовтими і мерзенними, а журналісти, які там працюють, - абсолютно огидними типами. Але всі вони захищені законом. Поки судовий позов не визнає їхню "журналістську діяльність" цькуванням і переслідуванням людини, вони начебто "виконують свою роботу". Навіть якщо нам це не подобається. Філімоненка часто порівнюють з Гужвою. Мовляв, обидва займаються чим завгодно, тільки не журналістикою. Отож бо! Ось тільки хочеться зауважити, що Ігоря Гужву переслідують не за його журналістські матеріали, а за шантаж і вимагання. Так само, як Філімоненка не судять взагалі. Він потерпілий. І тут постає запитання: чому ми не маємо жодного прецеденту про судову заборону проти журналіста-переслідувача, натомість у нас вже створюється практика рукоприкладства.

Ще один важливий момент - ступінь провини. Згідно зі звинуваченням, удар Шабунін завдав Філімоненку "каліцтв середньої тяжкості". Йдеться про три роки ув'язнення для обвинуваченого, якщо його винуватість буде доведена в суді. Тут самого тільки наміру слідчих посадити антикорупціонера та хотілок невинно побитого Філімоненка замало. У потерпілого має бути відповідний документ з лікувального закладу, а також висновок судово-медичної експертизи. Соцмережами вже поширюються багатозначні смішки: "Усі ми знаємо, як робляться ці висновки". Правда? Знаємо? Тоді чому не вимагаємо повторної експертизи і покарання винних у виготовленні підробки? Документи, що підтверджують тяжкість побоїв, підписували лікарі та експерти. Інші лікарі складали історію хвороби, спостерігали "хворого" 21 день. Хтось виписував йому лікарняний, хтось вигадував діагнози. Ми знаємо? Тоді ми повинні знати, що руками таких ось фальшивомонетників у білих халатах не одна сотня наших співгромадян щорічно відправляється за ґрати. Також для нас не є секретом, що, сплативши певну суму лікарям, тисячі покидьків уникли відповідальності за п'яну їзду, вчасно надавши "довідку" про несподівану епілепсію за кермом або тимчасову втрату пам'яті. Ми знаємо? І що ми, суспільство, збираємося робити з цим знанням? Зрозуміти і відпустити Шабуніна? І все? Імена людей, які малюють за невелику винагороду людині п'ять років позбавлення волі, нас уже не цікавить?

У правовій державі правосуддя має бути сліпим і неупередженим. Але також воно має бути послідовним. Будь-який факт фальсифікації судового процесу з боку судді, прокурора, адвоката, експерта призводить до того, що всі справи, до яких вони стосунок, повинні переглядатися. Таким чином всі, кого звинуватили нечистоплотні законники, отримують шанс на правосуддя. Нам же пропонується задовольнитися розв’язанням ситуації для конкретного Шабуніна. Мовляв, Філімоненко - провокатор, а активіст - наша людина. Та й не сильно він його побив. Припиняйте, мовляв, цькування. А що робити з такою непорушною істиною, як "усі ми знаємо, як у нас можна посадити людину"? Що робити з тим, що лідери думок розповідають суспільству про підроблені довідки і експертизи, про брудні інформаційні кампанії як про щось повсякденне, само-собою зрозуміле? Невже ми повинні визнати торжеством справедливості те, що один конкретний Шабунін уникне суду за удар в обличчя? Та й чому уникне? Хіба він не бив? Наполягаючи на тому, що звинувачення були нібито сфабриковані, "захисники справедливості" пропонують нам взагалі відмовитися від суду. Це лякає, бо вводить у суспільне "як правило" неправову практику. Коли натовп вирішує, кого вішати, а кого преміювати на підставі тимчасових симпатій або антипатій, без урахування законів і права - це називається суд Лінча. Чому ті, хто наполягає на правосудді, втягують усю країну в віртуальний суб'єктивний міжсобойчик "Ми ж усі розуміємо"? Хіба? Для торжества правосуддя нам більше не потрібен суд? Досить рейтингів громадських симпатій-антипатій?

Ті, хто задумали знущання над правосуддям у «справі Шабуніна", вчинили злочин. Ті, хто підробляв, підтасовував, провокував і користувався моментом, мають постати перед судом. Ми повинні не просто знати, а закріпити судовим рішенням у "справі Шабуніна" хто, як, чому і за скільки брав участь у цій оборудці. Але головне - ми повинні в суді встановити замовників та розкрити мотиви, якими вони керувалися. Нам потрібен вердикт. Бо без нього ми всі отримаємо вирок. Один для всього громадянського суспільства. Перетворившись із прогресивного прошарку на збіговисько людей, які мали можливість створити в Україні систему правосуддя, але розміняли її на пишномовну балаканину в соцмережах.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments