В Європі на генетичному рівні виникає спонтанна любов до народу, що повстав на захист своєї свободи.
Оксана Пахльовська, українська письменниця, культуролог, професор Римського університету «Ла Сап'єнца», доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Про коротку пам’ять, таргана й свободу

12 серпня, 2020 - 10:15

Як і всі, я бачив, що відбувається в Білорусі.

Як і всі, в ніч з 9 на 10 серпня на багато годин прилипнув до монітору. Гарячково гортав новини, стрибав від трансляції до трансляції. Не набагато краще було зі сном і вчора.

Серце кров’ю обливалося, коли люди голіруч кидалися на автозаки, на озброєних до зубів тварин у чорному, коли тварини хапали й калічили, калічили і хапали. Радість проймала від того, скільки на вулицях гарних, хоробрих, світлих обличь. Весь час хотілося їм туди крикнути: чому так розрізнено? Чому не в шоломах, без респіраторів? Де щити, палиці, каміння? Де «молотови», врешті-решт?

Утім, кричати й повчати — так само безглуздо, як і очікувати від Лукашенка добровільної відставки. Навіть не безглуздо, а зверхньо. Шлях до свободи завжди один і той же, але рівень складності цього маршруту в кожного свій, і не вина, а біда білорусів, що їм доводиться починати з такого низького старту.  Принаймні — не нам їх винити. Самим би згадати, через що довелося пройти.

Але в помітної частини патріотичної громадськості, схоже, доволі коротка пам’ять. Інакше важко пояснити, чому деякі безумовно любі подруги й друзі цілком серйозно твердять, що нинішній протест у Білорусі — це мало не спецоперація Росії  з метою привести до влади слухняну московську маріонетку.

Тобто двоногий тарган, який загнав 10 мільйонів людей назад у радянське гетто, який створив Союзну Державу Росії та Білорусі, дипломати якого незмінно підтримують Росію на всіх міжнародних голосуваннях, спецслужби якого здають ФСБ українських громадян — не московська маріонетка, а ось його опонент(к)и — саме те, про що мріяв Путін.

За такою логікою, до речі, обидва наші Майдани влаштували американські спецслужби.

Самим-то не смішно?

Хоча кого я питаю.

Зараз, коли я пишу ці рядки, опір триває. Є вже й каски, й шини, й барикади, і коктейлі. Протест абсолютно децентралізований, це дійсно народний рух, торжество горизонтальної самоорганізації. Карателі все більше вимотуються, їхніх сил бракує, в Мінську вони, на відміну від попередньої ночі, вже нікого толком розігнати не можуть. Тиран підняв армію, але й це йому навряд чи допоможе. 

На наших очах народжується нова країна.

І я думаю, що все в нас із нею буде гаразд. Бо диктатор може зрадити. А народ, що повалив диктатора — ні.

Жыве Беларусь!

Газета: 
Новини партнерів