Про Московський патріархат, культуру дискусії та... Варфоломіївську ніч
Те, що з боку пана Ю. Чорноморця буде реакція на мою статтю «Міф про «українськість» УПЦ», в мене великих сумнівів не було. І справді, в «Дні» не забарилася його відповідь — стаття «Чи потрібна українська Варфоломіївська ніч?» (День, № 159-160 від 29 — 30 серпня 2014 р.). Здивувало дещо інше — емоційність реакції. Тут і страшилки про якийсь «церковний «синдром Фаріон», і про те, що аз, грішний, штовхаю країну до Варфоломіївської ночі, навіть про пекло згадав мій опонент. Можна було б зрозуміти, якби це писав такий собі штатний публіцист від Московського патріархату, яких, зрештою, вистачає. Але ж пан Ю. Чорноморець постійно позиціонує себе як «доктора філософських наук». А філософія передбачає раціональний, розумний підхід до дійсності, прагнучи дистанціюватися від емоційності.
У згаданому моєму «дописі», як його дещо зневажливо іменує мій опонент, йшлося про творений у наших мас-медіа міф про «українськість» Української православної церкви (УПЦ) Московського патріархату. Одним із активних творців цього міфу є якраз пан Ю. Чорноморець. «Допис» показував, що реальні справи нинішнього керівництва УПЦ зовсім не свідчать про його проукраїнську позицію. Наведені мною факти (це і утиски проукраїнськи налаштованих кліриків УПЦ, і пряме потурання сепаратистам, що, зокрема, виявилося в нагородженні скандально відомого священика Дмитра Сидора) — загальновідомі. Можна було б наводити чимало інших фактів. Зрештою, навіть мій опонент у своїх статтях змушений був визнавати деякі з них.
Проте він не забарився звинуватити мене в «необ’єктивності» й навіть у тому, що в моєму «дописі» забагато помилок. Що ж до «об’єктивності», то наважусь нагадати шановному опонентові, яко докторові філософських наук, що сучасна філософія обережно оперує таким поняттям, як «об’єктивність». Є розуміння того, що позиція дослідника, навіть якщо він працює в царині точних наук, так чи інакше є суб’єктивною, такою, що визначається і вихованням, і засвоєними культурними стереотипами, і навіть особливостями характеру. А що вже говорити про нас, грішних суспільствознавців та релігієзнавців. І позиція Кралюка, і позиція Чорноморця — суб’єктивні. Питання в іншому, кому та чи інша суб’єктивність потрібна. Але тут уже йдеться про цінності — гносеологія змінюється аксіологією.
Тепер про те, що «забагато помилок». Для мене це прозвучало образливо. Особливо з уст опонента, який дозволяє собі вільно поводитися з фактами. Не уник він цього й у згадуваній статті. Не аналізуватиму всіх його неточностей, бо це зайняло би багато місця. Згадаю лише, як у цій статті мене звинуватили в одній «великій помилці». Решту «забагато помилок» шановний опонент так і не спромігся знайти. «Не менш дивними,- пише він, — є свідомі перекручення фактів. Пан Кралюк пише, що офіційний речник УПЦ протоієрей Георгій Коваленко заявив про засудження окупації Криму та дій Росії лише нещодавно. Але в дійсності вперше він про це заявив 1 березня і після цього повторював сказане неодноразово».
По-перше, в моєму «дописі» йшлося не про те, що говорив чи не говорив Г. Коваленко у своїх інтерв’ю. Йшлося про озвучення ним офіційної позиції УПЦ. Гадаю, мій опонент мав би розуміти різницю між одним і другим. Лише 18 серпня цього року Г. Коваленко заявив, що його конфесія виступає за те, аби Крим був у складі України. Це, мовляв, позиція УПЦ і Московського патріархату. Подібна «офіційна позиція» до цього не озвучувалася. І це факт. Власне, в моєму «дописі» й обговорювалася ціна згаданої заяви Г. Коваленка, котра подавалася як офіційна церковна позиція.
По-друге, мій опонент всерйоз заявляє, що ще 1 березня (зверніть увагу на цю дату!) його одновірець буцімто «засудив окупацію Криму». Але 1 березня окупація Криму ще не відбулася. Почався лише сепаратистський шабаш за підтримки Росії. То як можна засуджувати те, чого не було? Насправді, у згаданому інтерв’ю Г. Коваленка йшлося про рішення Росії щодо введення військ в Україну. Так, речник УПЦ сказав чимало правильних фраз, засудив російську агресію. Але що далі? Якими були реальні дії з боку його церкви? За великим рахунком — жодних. Але претензій ні до Г. Коваленка, ні до УПЦ у даному разі бути не може. На початку інтерв’ю церковний речник дав зрозуміти, що озвучує не офіційну позицію церкви, а свою особисту.
Ось і хочеться запитати мого шановного опонента: тож у чиїх «дописах» «забагато помилок»? Чи не варто тут пригадати євангельське: ти бачиш скалку в оці брата твого, а в своєму колоди не помічаєш. Не заперечую: як і всі смертні, аз, грішний, помиляюся, часом перебільшую значення тих чи інших речей, отже, необ’єктивний. Але чи не має цього гріха й мій опонент? І чи не завадило б йому бути до себе більш критичним і скромнішим? Бо в невеликій за обсягом статті він примудрився більш як десяток разів ужити займенник «я», розповісти, який він серйозний «аналітик» і «релігієзнавець», які він має «великі заслуги» перед українськими церквами та як він усіх їх «особисто любить». Але ж гординя — це гріх. Чи не так?
Розумію, в цій дискусії «особистісності» не уникнути. Але хотілось би, щоб цього було якнайменше. Йдеться не про взаємини між П. Кралюком та Ю. Чорноморцем, а про принципові речі- про позицію УПЦ, яка формально залишається найбільшою конфесією України і здатна справляти вплив на життя нашої держави й суспільства.
Мій опонент, наче полум’яний полеміст, запитує: «Чому пан Кралюк не задоволений офіційною позицією УПЦ? Він хоче чогось більшого? Прекрасно. А що він зробив для того, щоб ця позиція була більш українською? Назвав зрадниками?» По-перше, я намагаюся не вдаватися до таких «емоційних термінів», як зрадники чи подібні слова-ярлики. Немає цього словечка й у згаданому «дописі». Якщо ж шановний опонент собі його домислив, то це цілком на його совісті. Як і на його совісті твердження, що буцімто Кралюк вважає всіх вірних УПЦ злочинцями. По-друге, чому я повинен звітувати про те, що мною зроблено для українізації УПЦ, перед моїм опонентом, який дуже специфічно розуміє цю українізацію?
Розумію, в цій дискусії «особистісності» не уникнути. Але хотілось би, щоб цього було якнайменше. Йдеться не про взаємини між П. Кралюком та Ю. Чорноморцем, а про принципові речі — про позицію УПЦ, яка формально залишається найбільшою конфесією України і здатна впливати на життя нашої держави й суспільства. УПЦ залишатиметься під контролем Московського патріархату й фактично є частиною Російської православної церкви (РПЦ), годі сподіватися на її українізацію. РПЦ і в минулому, і сьогодні вірно служила російській владі
З одного боку, він творить міф про «українськість» УПЦ, точніше, його керівництва. І це при тому, що київський митрополит Онуфрій (Березовський) та його оточення відійшли від тієї обережної проукраїнської позиції, яку останнім часом демонстрував нині покійний Володимир (Сабодан). Як на мене, то міф про «українськість» нинішнього керівництва УПЦ потрібен для того, аби приховати проросійську позицію більшості ієрархів. З іншого боку, мій опонент має чималі «успіхи» як у критиці (до того ж, як на мене, занадто тенденційній) проукраїнських сил в УПЦ, зокрема митрополита Олександра (Драбинка), так і в критиці Української православної церкви Київського патріархату, яка солідаризувалася з проукраїнським крилом в УПЦ.
Якщо така робота є «українізацією», то що таке русифікація?
Тепер дозволю собі висловитися щодо діяльності УПЦ та її українізації. Створення й розвиток цієї конфесії здійснювалися під контролем Московського патріархату. Цю структуру Кремль розглядав як свою креатуру на теренах України. І не треба з цього приводу плекати жодних ілюзій. Тому духовенство УПЦ неодноразово в політичному плані підтримувало проросійські сили, розбудовувало «русский мир» тощо.
Щоправда, було б хибно зображувати всіх кліриків цієї церкви як людей проросійських. Значна частина пастви УПЦ не є проросійськи налаштована. Є частина духовенства, яка щиро поділяє проукраїнські ідеї. Є інша частина, яка, зважаючи на позицію своєї пастви, намагається дистанціюватися від ідей «русского мира». Є, як уже писалося, й проукраїнське крило серед єпископату. Проте ці сили не визначають, принаймні на сьогодні, політику керівництва УПЦ. Більше того, з боку останнього здійснюється тиск на них.
Певно, треба чітко усвідомити, що доки УПЦ залишатиметься під контролем Московського патріархату й фактично є частиною Російської православної церкви (РПЦ), годі сподіватися на її українізацію. РПЦ і в минулому, й сьогодні вірно служила російській владі. Так було за царських часів, коли працювала триєдина формула «православие, самодержавие, народность»; так було за часів Сталіна, який вважав, що «нужны советские попы»; так нині й у сучасній путінській Росії, де патріарх фактично входить до кола верховних правителів. Тому якщо мій опонент щиро хоче українізації УПЦ, то мав би найперше виступати за її автокефалію. Однак щось не видно, щоб він це робив. Не здивуюся, коли почую, що автокефалія — справа складна, що це треба робити «канонічно» тощо. Уже не перший рік чути подібне велеслів’я. Хоча, насправді, це лукавство. Була б воля Москви, УПЦ наступного ж дня стала б автокефальною. Але такої волі немає. І не варто на неї сподіватися. Москві це не вигідно. Якщо таке «чудо» й станеться, то лише під впливом якихось екстраординарних обставин.
А поки що маємо васальну від Москви УПЦ. І нікуди вона найближчим часом не подінеться. То що ж робити?
По-перше, припинити надавати матеріальну і моральну підтримку УПЦ, як це було за часів правління Януковича й деяких інших президентів України. Ця церква не повинна мати жодних преференцій, як і інші конфесії.
По-друге, не варто заплющувати очі на проросійську позицію значної частини духовенства та ієрархії УПЦ. І не треба боятися критикувати цю позицію. Бо відсутність критики та відповідного тиску лише сприятиме поширенню проросійських настроїв, як це є на сході й частково на півдні України. Там, де існує така критика й тиск — у Києві, в Центральній та Західній Україні, там маємо загалом лояльне ставлення духовенства УПЦ до Української держави та українських ідей.
По-третє, необхідна підтримка проукраїнськи налаштованих кліриків УПЦ з боку громадськості та церковних середовищ. Без цього вони будуть маргіналізовані. У ліпшому разі — використовуватимуться як ширма, аби довести «українськість» УПЦ.
І на завершення. Не треба нас лякати Варфоломіївською ніччю, релігійною війною та іншими примарами. На жаль, гібридна церковна війна триває в Україні давно. Особисто мені довелося спостерігати, як ще далекого 1992 року російський «чернечий спецназ» захоплював Почаївську лавру; як храм, парафіяни якого вирішили покинути Московський патріархат, штурмували такі ж «спецназівці»; як продажні судді виносили вироки про неможливість переходу громади храму з Московського патріархату, посилаючись на закони царської Росії. Перелік таких «бойових дій» можна продовжувати. То чи не пора цих «духовних воїнів» поставити на місце? Хай краще спасають душі. Передусім — свої.
