Невідво­рот­ний хід бут­тя ве­де нас від ба­га­ть­ох тра­диційних цінно­с­тей. Та я вірю, що ми до них обовяз­ко­во по­вер­не­мо­ся
Іван Миколайчук, український актор, кінорежисер, сценарист

Про національне приниження великоросів

«03–09.07.2020»
9 липня, 2020 - 20:11

Протягом останніх тижнів у вільний час розширюю своє коло читання зарубіжних періодичних видань (більшою мірою завдяки неймовірному прогресу Google Перекладача, а не моїм лінгвістичним здібностям), віддаючи пріоритет реакції публіки, що пише, на нещодавню статтю Путіна про Другу світову війну. Адже вихід англомовного варіанту в американському «консервативно-ефесбешному» виданні «The National Interest» (тим паче що її переклади більшістю державних мов світу викладені на сайтах російських посольств) спочатку був орієнтований на її максимальне обговорення саме на Заході, тоді як російська публіка, яка вже протягом покоління регулярно споживає кремлівський інформаційний продукт, не знайде для себе в цьому зібранні міфів, упереджень, маніпуляцій і дитячих образ російського диктатора нічого нового.

Тим цікавіше було наштовхнутися на публікації німецького історика і публіциста Алі Гетца в Berliner Zeitung, до недавнього часу найбільшої газети столиці об’єднаної Німеччини. Як від історика, автора в минулому кількох обговорюваних книжок і десятків статей, присвячених проблемам Голокосту, у зв’язку з 75-ю річницею закінчення бойових дій на європейському театрі Другої світової війни від нього можна було б очікувати звернення до теми трагедії євреїв. Але навпаки, якщо не брати до уваги невеликого матеріалу до ювілею звільнення Освенцима, всі інші його публікації до цієї дати (з кінця квітня я нарахував їх п’ять) присвячені незаслуженим приниженням, яких, на його думку, зазнає від невдячних німців нещасна Росія, яка подарувала їм свободу.

Власне, остання його стаття так і називається: «Припиніть, нарешті, принижувати Росію!». Частково викладаючи своє розуміння згаданої мною статті російського президента, як і більшість інших коментаторів, Гетц опускає її головне послання (до нього ми повернемося нижче), зосередившись, як йому здається, на її історичній частині. Йому як історику явно лестить, що стаття, за його словами, «буквально нашпигована різними фактами, які спеціально підготували історики». Утім, цей, здавалося б, професіонал замовчує сумнівність багатьох цих «фактів» (не повторюватимуся, про це не раз уже писали в численних публікаціях), не кажучи вже про в найкращому випадку некоректність їх інтерпретації однаково далеким від історії і об’єктивності автором.

З усіх путінських маніпуляцій увагу Гетца привернули переважно дві. Перша, хоч він і приділяє їй порівняно меншу увагу, зате виніс у висновки, — це паралель між нинішньою Росією й Веймарською Німеччиною, «приниженою» Версальським договором 1919 року. «Саме національне приниження, — цитує Гетц Путіна, — сформувало живильне середовище для радикальних і реваншистських настроїв у Німеччині». — Цілком справедливе, не тільки з точки зору німецького вуха, твердження, за яким йде проковтнута Гетцем нехитра маніпуляція: «Нам, німцям, Путін нагадав про нашу історію: ви ж знаєте з власного досвіду, що слабкі й принижені являють собою найбільшу небезпеку... Не виключено, що він припускає, що в Росії також можуть піднятися радикальні настрої». Слідом за Путіним, залякуючи читача загрозою приходу до влади в Росії націонал-реваншистів, Гетц не помічає того факту, що Веймарська Росія (зі своїм «Пивним путчем»  1993 року) закінчилася ще до Мюнхенської промови Путіна, з його приходом до влади 1999 року. Ті, ким він так лякає німців, не просто прийшли до влади в Москві, а вже встигли розв’язати дві війни і невтомно продовжують погрожувати не лише сусідам.

Ну й, звичайно, улюблена тема кремлівської пропаганди про Мюнхенську угоду, як а) Антирадянську змову, і, в інтерпретації Путіна-Гетца, «образу Радянського Союзу», який не був допущений до обіднього столу; б) Виправдання Пакту Молотова—Ріббентропа, як нібито вимушеної захисної реакції на цю «образу», тим паче що Верховна Рада СРСР, мовляв, ще 1989 року його засудила, зокрема й «Секретні протоколи». — «Чому практично ніхто з наших ЗМІ не згадав цей пасаж?!» — обурюється Гетц, як і Путін не згадавши, що до Державної думи Росії ще в травні цього року вже внесено законопроект про скасування Постанови «Про політичну й правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 року».

Про що не пишуть коментатори на кшталт Гетца, це загальний зміст послання російського президента, заради якого знадобилися всі ці тенденційно підібрані й перебрехані факти. В іншій своїй, ще квітневій, статті Гетц нарікає, що німецькі політики не дякують Росії за «звільнення німців». Утім, зосередившись на перемозі над націонал-соціалізмом, Гетц відмовляється помічати, що «звільнені» Сталіним від нацистів німці дуже швидко опинилися за іншим, в разі Німеччини аж ніяк не метафоричним, муром. Забезпеченим кулеметними вишками, колючим дротом, за втечу через який тисячі німців, як і в нацистських таборах, заплатили своїми життями. На зміну сотням нацистських концентраційних таборів прийшов один великий табір — Соціалістичний. Звільнення від націонал-соціалістичної диктатури не принесло значній частині німців свободи, яка прийшла до окупованої радянськими військами частини Німеччини лише 45 років потому, з падінням Берлінського муру й виведенням радянської групи військ на Батьківщину. За що сьогоднішні німці не втомлюються дякувати екс-президентові СРСР Михайлу Горбачову.

Для Путіна ж усі події так чи інакше пов’язані з крахом Варшавського блоку й розвалом СРСР, зокрема об’єднання Німеччини — про що вічно забувають німецькі адвокати російського президента, — це частина «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття», той самий новий принизливий Версаль, під яким Путін розуміє крах Ялтинського розподілу світу. Повернення до якого, нехай і з деякими поступками Заходу, Путін відкритим текстом запропонував у своїй статті обговорити главам п’яти основних ядерних держав світу.

Чого ще не помітив, заблукавши у спеціально для таких, як він, посаджених трьох соснах історичних паралелей, Гетц, у списку учасників цієї запропонованої Путіним зустрічі (Росія, Китай, Франція, США, Великобританія) Німеччина відсутня. Серед інших питань, долю Європи, а з нею й Німеччини (як там підзаголовок путінської статті, «відповідальність» не лише «перед історією», а й перед «майбутнім»), Путін пропонує вирішувати так, ніби на дворі 1945 рік і Німеччина все ще країна, що зазнала поразки й лежить у ніг союзників у руїнах, нацистська диктатура, а не, на відміну від Росії, вже три чверті століття демократія, не одна з найбільших економік світу, чий номінальний ВВП більш ніж удвічі перевищує російський, а в перерахунку на душу населення навіть вчетверо. Що, засуджуючи в статті «Мюнхенську змову», Путін виправдовує й/або вважає справедливим будь-який точнісінько такий самий договір, що вирішує без урахування думок їхніх народів долі «малих країн», — чи це Пакт Молотова-Ріббентропа, чи Ялтинська угода — якщо у списку учасників і вигодонабувачів (що вимірюється отриманими територіями) від нього є СРСР або його наступниця Росія.

* * *

Ну, й на солодке. Після падіння Берлінського муру заснована 1945 року в східному секторі Берліна Berliner Zeitung намагалася порвати з комуністичним минулим, а її тодішні власники навіть декларували намір перетворити газету на німецький аналог The Washington Post. Після зміни кількох власників з вересня 2019 року Berliner Zeitung належить такому собі Фрідріху Хольгеру, який завдяки цій покупці увійшов до еліти німецького бізнесу. Одна біда, зайва увага ЗМІ до його персони негайно дала зворотний ефект. Як з’ясувалося вже в листопаді, Фрідріх Хольгер був багаторічним агентом одіозної східнонімецької спецслужби «Штазі», де отримав псевдонім Пітер Бернштейн...

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ