Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Про «несповідимі путі» сучасної науки й український колорит у ній

1 грудня, 2020 - 14:55

Якщо проаналізувати сучасний український інформаційний простір – від серйозних аналітичних чи наукових видань до соцмереж – неважко помітити, що на фоні життя поп-зірок тема науки є зовсім неконкурентоспроможною. Можливо, це нормально, адже наука – це сфера не для кожного «пересічного розуму». За ідеєю, наука – це такий соціальний інститут, створений людством, який має, здавалось би. самим фактом свого існування демонструвати силу розуму, Ratio виду хомо сапієнс. Проте, все частіше, спостерігаючи за певними процесами у сучасній світовій науці, а особливо ж у вітчизняній, ловиш себе на думці, що відбувається процес абсурдизації цієї найраціональнішої з усіх сфер діяльності. При цьому, на жаль, український сегмент «не пасе задніх» у цьому процесі.

Посудіть самі. Кожен український науковець сьогодні просто зобов’язаний внести свій, прямо скажемо, для українців непосильний вклад у справу комерціалізації науки через публікації у журналах з наукометричних міжнародних баз Scopus та Web of Science Core Collection. Непосильний у фінансовому плані, і про це вже йшлося не раз, у тому числі і на сторінках «Дня». Адже сьогодні публікація статті у «справжньому» скопусівському журналі коштує від 800 доларів США і вище. У світлі зарплат наших науковців (навіть академіків і членкорів!) це вже тягне на приз такої собі країни «Абсурдії». Проте сьогодні мова навіть не про це. Зрештою, хто нам винен, що «ми бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні». Колись на міжнародній конференції «зальотний» гість із Канади пояснював мені, що наукою не повинні займатись «бідні» люди. Це елітна сфера діяльності, і там мають бути відповідні кадри. Щоправда, я й досі дотримуюсь думки, що елітність в науці визначається рівнем професіоналізму та обдарованості, а не родинним корінням і не банківським рахунком…

Отже мова навіть не про те, що в сучасному світі, як цивілізованому, так і не надто цивілізованому науковцеві сьогодні не платять гонорар за його статті (а колись, в епоху бурхливого розвитку НТР, кажуть, платили, і в СРСР, і на Заході). Але маємо інші часи. Натомість він нині платить за можливість «ощасливити» людство своїми ідеями та відкриттями. І то часто грубі гроші!

Із цією реальністю в сучасній науці можна не погоджуватись, довго сперечатись, але все ж якась логіка в цьому є. Хоча Ейнштейн свої праці ні в яких скопусівських журналах не друкував… А от ті нововведення, про які я дізналась від своїх колег гуманітаріїв, які «випробували» на власному досвіді тернистий шлях у високу світову науку, у мою голову, чесно кажу, не вміщаються аж ніяк. Отже, подавши статтю в один зі скопусівських журналів Бразилії і отримавши позитивні відгуки, до того ж, оплативши по 200 доларів США кожен за певні етапи проходження власної роботи до наукового часопису (що не зробиш заради рейтингу власного вузу! прямо скажемо, і не такі дурниці трапляються!), в результаті вони отримали наступне резюме: стаття фахова, хороша, всі процедури (рецензування, редагування англійського тексту, узгодження певних позицій з літературою) оплачені, але стаття не може бути надрукована через невідповідність авторів квотам, яких дотримується вказане наукове видання. Увага: приймаються у першу чергу статті афроамериканців – 25% журнальних публікацій; випускників місцевого університету – 10%; дівчат до 25 років – 10%; геїв – 15% та лесбійок – теж 15%. Тобто, 75 % - це «наукова квота» для найбільш обдарованих… Але чим?! Порахуйте, 25% залишається для білого доктора наук та ще й (який жах!) професора, до того ж, як не верти, європейського університету! А статтями таких авторів редакційний портфель переповнений. Як тут не пожаліти, що ти від природи не отримав основного таланту, просто безцінного для сучасної світової науки, – афроамериканського походження чи хоча б лесбійських/геєвських нахилів. Смієтеся? Не вірите? Я теж сміялась. Щоправда зі сльозами на очах. Бо ж такий «прогресивний» підхід – пряма копія радянських ідеологічних доктрин сталінського часу, тільки замість вихідців із пролетаріату та найбіднішого селянства тут фігурують дещо інші категорії суто номенклатурних «світочів науки»… Якби там не було, за власну наукову (чи все ж псевдонаукову?) діяльність цей журнал відняв у вчених з України «на круг» 600 доларів США.

І тут саме вчасно задатись питанням, переформулювавши тов. Леніна, «о национальной гордости малороссов». Так, саме малоросів, бо як писав геніальний Євген Маланюк, малоросійство – це власне самоприниження, меншовартість, недовіра до свого обдарування і відповідні цим установкам дії. Росія має свою наукометричну базу – РИНЦ, опублікувати статтю в журналі  якої було досить престижно для будь-якого науковця, щоправда, до загострення воєнно-імперської параної в головах російського керівництва. Польща має свою досить авторитетну серед гуманітаріїв наукометричну базу – Index Copernicus. А науковий часопис з гуманітаристики в Південноафриканській Республіці у переліку авторитетних наукометричних баз неодмінно вказує вітчизняну – поряд зі скопусами-вебофсайєнсами.

Уже багато років поспіль точаться розмови про власну українську наукометричну базу на основі Національної бібліотеки імені Вернадського. На жаль, не знаю, чи вже вона функціонує, проте точно знаю, що її рейтинг (навіть якщо вона існує) серед науковців наближений до нуля.

Спостерігаючи процеси абсурдизації, бюрократизації, номенклатуризації та комерціалізації, що йдуть у сучасній світовій та українській науці, не викликає подиву категоричне небажання української молоді брати участь у цьому процесі. Адже левова частка часу у науковця йде на обслуговування отієї усілякої бухгалтерії по підрахунках своїх «досягнень». Зрештою, тільки зовсім тупому вченому не зрозуміло, що весь цей позірний «учет и контроль» (знов доводиться згадувати Леніна) – це розгул бюрократії і дуже часто бізнес-аферистів міжнародного рівня на полі науки.

Скажу прямо, пропрацювавши майже 30 років науковцем, сьогодні я навряд чи комусь пораджу йти в українську науку, принаймні, в гуманітарну. Зокрема і тому, що гуманітарій повинен насамперед реалізуватись у власній культурі, а не битись лобом об чужі, але так добре посутньо знайомі нам з радянських часів, абсурдні «наукові квоти».

Новини партнерів