Тепер, коли ми навчилися літати у повітрі, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

Простачка у форматі ЗD

13 травня, 2021 - 20:40

Девіз «чого б то не коштувало», який розумію як неможливе зробити можливим, люблю, але наявність самоіронії, на щастя, приходить і тут на допомогу: аж ніяк не хочу і ніколи не хотіла бути, як каже мій давній приятель, «страховиськом досконалості». Тобто одягати якесь інше обличчя або жити завжди відповідно до прочитаних правил, цього бажання так і не народилося. Вже краще бути серед друзів і колег ось таким собі своєрідним кустарем-одинаком, не думаючи, як би кругліше висловитися, та й особливо не заморочуючись, як я виглядаю збоку, хоч упевнена, що все окей, скільки схвалень чи несхвалень зібрав мій матеріал у Facebook або хто зовсім, можливо, забув про мене. Головне — щоб ніхто не заважав і, звичайно, щоб я нікому не докучала, а незважаючи ні на що, повільно смакувати осмислений момент, вбираючи життя по крапельці, хоч буває воно чорно-білим, і більш ніж кольоровим, і в горошок, і в смужечку.

Наш вибоїстій час, я впевнена, — це вже подушка безпеки, але новий весняний день підніс імпровізований перформенс, за звичкою останніх років, звичайно, дистанційно, а може, навіть у масці, оскільки голос у телефоні звучав дещо приглушено, але напористо. Ніби підкреслював: телефонує стрижневий спец, який знає справу, умовно назву його менеджером. До чого ж безтурботно стверджувати, що життя не влаштоване заради грошей і навколо них, і це вже при тому, що є певні опіки від шахрайства. У мене, скажімо, десятирічної давності. Давно вже забула фігурантів цієї особливо дбайливої кредитної спілки, навіть не знаю, чи існує вона, але як тільки відчуваю, що хтось хоче знову мене нагріти, одразу спливає в пам’яті той обман, коли у мене зникли всі гроші з рахунку.

Проте голос із телефону здивував: він якщо й питав, то не умовляв, не втомлював примітивними подробицями легко прочитуваних зазивачів і явно володів психологічними прийомами. Він обіцяв мені 90 днів нервування, біганини і непотрібної суєти, якщо я не відповім на пару простих запитань. Усі погодяться: якщо недавно у кожного були свої шрами, то останнім часом з’явилося у нас багато спільних, і зайві проблеми нікому не потрібні. Зрозуміло, що я зовсім не хочу, щоб хтось знову спробував завдати мені щастя.

Може, в Ліхтенштейні й існує грамотний вишкіл довірених грошей, допускаю, але газетним журналістам стільки не платять, і тим не менше, виявляється, що можна помацати і їх, якщо вміло повернути діалог, і виправити тим самим власний грошовий крен. Так сталося зі мною у святкові дні. Хтось дуже захотів цілодобово супроводжувати мої передбачувані фінансові операції. А щоб не втомлювати — просто обнулити їх умить, і відпочивай, ні в чому собі не відмовляй, або продати мої дані, якщо комусь це потрібно, або прихопити найпростіший кредит, який, по суті, доступний майже всім. Мабуть, міркував так: хоч вовни жмут.

Усе-таки як легко тепер роздобувати персональні дані, про це, звичайно, не думаєш постійно і не морочишся, поки не вловиш: пішла жара. Хоч у мене заморожена довіра до людей, які прагнуть доторкнутися до моїх запасів, до їх бажання творчо вести свою бухгалтерію, вбачаючи в мені, підкреслю, заочно, майже механічно, якусь простачку у форматі 3D. Поясню, як розумію, коротко: дурепа, дурепа, дурепа. Отже, по суті, голос, щоправда, не попередив мене кіношно: «Все, що ви скажете, може свідчити проти вас».

Навпаки, він командирським тоном нагадав звичне: «Розмовляючи, ви даєте дозвіл на обробку ваших особистих даних, до того ж наразі ведеться запис нашої розмови», — наголосив особливо. Представився, здається, і пояснив, що телефонує якийсь відділ Національного банку з метою авторизації особистих карток у провідних банках. Він начебто згадував для чогось слово «субсидія», навмання, не знаючи, потрібна мені ця інформація чи ні. Знав, що слово «субсидія» звучить нині доволі мобілізуюче, якщо вона зараз не потрібна, то ніхто не застрахований, що вона може знадобитися в майбутньому. Я здивувалася: адже служби мають вільний доступ до всіх даних — навіщо телефонувати? До того ж яке право мають блокувати картку? Все-таки я пручалася, абсолютно не розуміла, що йому треба. Запитала напряму, чого він, власне, хоче. Попросила представитися ще раз, розбірливо.

У відповідь почула: «Хочу тільки ті дані, які ви відкриваєте в маркетах, коли здійснюєте покупку, і термін придатності вашої карти; звісно, що мені не потрібні три заповітні цифри, це зрозуміло, що вони ваші. Власне, не хочете — як хочете, у мене є справи більш важливі на VIP-лінії. Вам пропонують зручний сервіс і оперативність, а ви всіх підозрюєте», — ніби образився він.

Ну що ж, зізнаюся, назвала йому термін придатності моєї картки і пару цифр, не інакше як спец проходив якусь професійну підготовку, десь на курсах володіння голосом, інтонацією і, схоже, внутрішнє банківське життя теж знав добре. Мені так здалося принаймні. Нарешті, позбувшись причепи, засмутивши його тим, що на моїй картці немає рясного врожаю і не варто особливо метушитися. Одразу ж зв’язалася з банком і заблокувала картку, і вчасно.

У банку до мене поставилися уважно, подякували за телефон шахраїв, який я їм дала, хоча це абсолютно не гарантує їх виявлення. Там же мені пояснили, що лисяча спритність свідчить про більш високий клас афериста. Вже не проходять історії, що до лікарні потрапив хтось із рідних, мовляв, давайте терміново гроші — це примітив, усе росте, все змінюється, все шліфується. Треба добре розуміти, що з банку ніхто телефонувати не буде. Ну що ж, у перший робочий день після свят я, відклавши всі справи, звичайно, вирушила оформляти нову картку і подумала сама про себе: «Оце самовпевненість, а по суті, можна сказати «раденька, що дурненька», мовляв, усіх розведуть, а тебе ні. А от і ні, схоже, ЗD надто живучі, пора позбуватися.

Газета: 
Новини партнерів