Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Пустка за пусткою...

Як помирають волинські села
9 грудня, 2018 - 14:32

У Пожозі вже і мало лишилося хат, у яких є людська душа. Пожог невпинно  зникає з лиця землі. Село неподалік районного центру, містечка Любешів, яких 5 кілометрів, навколо – дивовижної краси первісна природа. А села скоро не стане. Місцевий священик, отець  Степан, який служить у сільській церквиці разів два у місяць, бо частіше нема потреби, провіз мене Пожогом з кінця у кінець. І ця  своєрідна  екскурсія була досить печальною. В одній хаті доживає віку  90-річний чоловік, в іншій – майже така ж «древня» жінка, яку діти на зиму забирають у  містечко. Тут - хата згоріла, а родина нову збудувала у Селіску. Там - живуть п’яниці, на яких не діє жодне вмовляння. У тій хаті – одна людина, і у тій – те ж... Звісно, є обійстя, де ще господарюють працездатні і повні родини.  Але діток уже можна порахувати в селі на пальцях однієї руки і на навчання у школу в сусідні села батьки змушені підвозити їх самі, бо й шкільного автобуса сюди не пошлють.

Анатолій Зімич, зарудчівський сільський голова (до цієї сільради належить і Пожог), каже, що наразі тут мешкає вже не більше півсотні чоловік. Абсолютно ніякої перспективи! Це колись у Пожозі   буяло життя, бо для когось же збудували і гарний клуб, і  приміщення фельдшерсько-акушерського пункту. Тепер  і вони стали пустками. «Люди мали роботу в колгоспі, у Пожозі діяв склад та утримували велику рогату худобу, - пригадує голова. – У сусідньому селі Підкорміллі працював потужний завод силікатної цегли, який поставляв свою продукцію, це ще до війни, навіть у Тюмень. А тепер від наших підприємств – такі руїни, наче тут війна пройшлася...».

Старе – зруйнували, нового нічого не збудували. Хоча ні, щось таки збудували. Того дня, коли я доїхала у Пожог (бо то вже край Волині), на трасі побачила дві новенькі автобусні зупинки. Перед тим бачила їх в інтернеті. Гарні, дерев’яні, але  скромні, невеликі, аби був людям захисток від негоди. І ці дві зупинки того ж дня показували голові ОДА, який перебував з візитом у районі!  «Голова оглянув нові автобусні зупинки» - ось такі тепер досягнення? «А знаєте, - каже  зарудчівський голова Анатолій Зімич, - як хочеться хоч чимось похвалитися, що щось таки зроблено!»  Щось від такої хвальби стає сумно...

Перші хати-пустки я побачила – у великій кількості – у 2003 році під час відрядження у село Ружин Турійського району. Тоді по селах пустки ще були дивиною, а місцева влада змушувала спадкоємців  наводити на обійстях лад, обробляти город якщо не самим, то  здавати комусь в оренду. А тут у самому Ружині — майже у центрі села — бачили ми моторошну картину — підряд чи не десяток покинутих, нікому не потрібних хат... У тексті «У ювілей – з руїнами?» я тоді писала у газеті «День», що «Ружин – вотчина князів Ружинських, при гетьманах Ружинських Ружин був відомим усій Україні як село, котре дало їй багатьох славних козацьких ватажків. Князі Ружинські були і засновниками Запорізької Січі, і її реформаторами, і її гетьманами... При голові колгоспу Білінському у Ружині та бригадному селі Городилець були побудовані школи, медпункти, крамниці, млин, пилорама, тваринницькі ферми і тракторний стан, на якому милували око квітники, а сам голова їздив на наради як не в Москву, то у Київ... Про князів-гетьманів нагадують нині лише руїни панського маєтку, і то не відомо, чи були його власники прямими нащадками славних козацьких отаманів. Колишній голова не хоче приїжджати у Ружин, щоб «не травмувати душу». Тодішній ружинський сільський голова говорив, що «щороку у нашому районі вмирає одне село...». За  15 років, що минули від поїздки у Ружин до поїздки в Пожог стало тільки значно гірше.

Якесь таке безпросвіття охопило мене після Пожогу, розмов з людьми у Підкорміллі, у Камені-Каширському. Актуальною була тема ймовірного закриття сільських відділень зв’язку, і якщо пошту в селах на Волині таки не закриватимуть, то зарплати листонош не радують. А ще я проїхалася дорогою через село Пнівне,  це вже Камінь-Каширський район, де як не яма, то канава. А потім автобус потрухикав повз вирізаний ліс, було видно із залишків, що то не були могутні дерева, а патички, але і їх знесли під корінь. І сільські дядьки жалілися шоферу, що скоро не буде де і грибів назбирати... Ні про Томос, ні про вибори – нема мови, лише про війну  і як вижити тут.

У Пожозі вразила стара церква. Невелика дерев’яна споруда, навіть без куполів,  лише з хрестами, вона мало що не вгрузла у землю. А всередині - стіни завішані не тільки іконами, а  й рушниками, яких дуже багато і які просто неймовірної краси. Може, банально звучить, але таке враження, що тепер  у людей надія тільки на Бога.

 

 

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments