Треба зрозуміти, що кинути роботу для рідного краю і піти на роботу до його гнобителів — не єсть тільки звичайною відміною в передсвідченнях, а єсть справжньою цілковитою зрадою.
Борис Грінченко, український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч

(Р)Еволюція мого пакету

20 листопада, 2018 - 17:08

Сьогодні існує чимало екологічних ініціатив, які борються із надмірним використанням поліетилену в Україні – досліджують і прибирають, бойкотують і навчають. Усі вони роблять важливу і складну справу – рятують місце, місто, країну і планету, виховуючи нову природоохоронну свідомість, скажімо глобально, у землян. Але ви про таке вже читали, тому я розповім вам свою історію (р)еволюції стосунків із пластиковим пакетом – від сентиментів до сорому.

Мій перший спогад про поліетиленовий пакет – це кольорові торбинки, дбайливо заховані у шухляді бабці для особливих випадків. Батьки привезли їх із тривалого відрядження в Африку. У голодному пострадянському просторі тоді годі було знайти щось кольорове, з зображенням Coca-

Cola чи Marlboro. Вихід із таким пакетом у світ позначався для мене особливою святковістю. Його життєвий шлях, полатаний і заклеєний, тривав багато років. Задумайтеся, а скільки сьогодні живе пакет? Лиш кілька хвилин чи годин, від каси до хатнього смітника.

У школу з пакетами ходили усі. В них носили перезувне, перекус, спортивну форму, а дехто навіть книжки й зошити. Тоді поліетиленові торби іще теж були цінними. Їх тягали довго, сварилися, коли хтось відривав ручки, ремонтували, ділили на буденні і святкові – з рум’яним Сантою, грудастою білявкою чи стильні, мої улюблені, з шотланським тартаном.

В університет я пішла уже з маленькою сумкою. Герої модних тоді фільмів розносили багети у паперових торбинах і якось я поїхала на екскурсію у Європу. Там паперових пакетів було багато - для сувенірів і светриків, круасанів і букетів. Я привезла спогад з Монако, мініатюрного люксового міста, спресованого до розмірів елітної квартири - вулицею дорогих магазинів йшла витончена і красива жінка африканського походження, а позаду неї два чоловіки неквапливо несли десятки пакетів Dior і Prada до її автівки. Паперових пакетів. Або картонових. Але точно не пластикових.

Вишукані і надміру елегантні, як для базарних покупок, українські жінки на підборах поверталися із обідніх перерв, балансуючи важезними пакетами. Поліетиленові ручки небезпечно розтягувалися під вагою продуктів, подекуди пирскаючи вмістом на брудний асфальт. Знаю, знаю, ймовірно ці жінки щасливі і несли смачну вечерю у теплий дім. Проте, було щось драматичне у жіночому силуеті, який проривається крізь сувору реальність базарно-поліетиленового побуту з пакетами на яких фірмові логотипи, подяки і, чомусь, зелені долари і руді песики. Десь тоді я прийняла важливе особисте рішення, продиктоване іще не екологічною свідомістю, а радше естетичним смаком – ніколи так не ходити. Звичайно, я теж купую продукти, буває захоплююся і торба стає великою, проте я ніколи не беру поліетиленові пакети. Та й підбори не одягаю на базар. Наплічники і екоторбини дозволяють транспортувати  необхідне без жодної шкоди вашому іміджу. Навпаки, вони натякають іншим, що вам небайдужа планета і ви не любите засмічувати світ.

Карпатські гори і одеські пляжі мають багато спільного – гори пластикових пакетів. Що б ми не робили, ця епоха безсумнівно увійде в археологічну класифікацію як епоха поліетилену. Нам не лишається нічого іншого, як придбати собі стильну екологічну торбинку (не забувати її до магазинів) та стати першим щаблем екологічної (р)еволюції і байдуже, що вас до цього підштовхне - естетичний сором чи любов до природи.

Фото зі сторінки ReThink

Рубрика: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments