Рівність різних
Нотатки на полях теорії еліт
У нещодавній дискусії з шановним колегою і автором «Дня» професором Андрієм Каравашкіним виникло питання про різницю ставлення до масового терору радянського періоду 1930-50-х в російському і українському суспільстві. На мій погляд, це питання є досить цікавим і важливим, для того, щоб відповідь на нього була публічною.
В силу різних обставин російське і українське суспільства влаштовані по-різному. Ця різниця зумовлює не тільки відмінність реакцій на ті чи інші події і явища, але й визначає різні «матриці розвитку».
Сукупність комунікацій «середнього» російського соціуму – що зазвичай виявляють себе в авторитарно-конфліктній формі - дозволяє припустити, що, принаймні на низовому рівні він влаштований за принципами близькими до принципів примітивної групи. Відповідно до класифікації болгарського психолога Любена Десева, таким групам притаманні вертикаль насильства, право сили, безкарність агресії ватажків, примітивні міжособистісні реакції (амбіцій, самовдоволення, заздрості, зловтіха, експансія, присвоєння, байдужість), специфічна мораль, заснована на круговій поруці і запереченні очевидної ненормальності того, що відбувається.
У цих умовах майже неминуче буде розвиватися фаталізм, цинізм і зневага до життя в усіх групах суспільства. Тому найкращим чином в Росії вдається будувати тюрми та казарми - ті спільноти, яким психологія примітивної групи є органічно притаманною.
Управління таким суспільством найкращим чином може здійснюватися за кастовим принципом: або шляхом зовнішнього управління, або шляхом формування внутрішніх псевдо-еліт. Легітимація внутрішніх псевдо-еліт, перетворених в замкнену касту, відбувається як шляхом безперервного насильства, так і через постійне взаємне звеличення власних членів.
Суспільство, розкладене фаталізмом, презирством до освіти і життя, та пронизане психологією примітивної групи, охоче приймає такі правила гри і такі псевдо-еліти. Будь-хто, як правило, найбільш безпринципний, жорстокий і підлий пристосуванець, якій проліз до вершин влади і обсипаний цацками, з задоволенням сприймається за «владу», «еліту». Хоча б і до моменту сходження наступного вождя на вершину «вертикалі».
Саме так виникла і існує сьогоднішня російська «еліта», що складається з різноманітних рогозіних, маркових, ніконових, шойгу, глазьєвих та інших нікчем. Саме цей принцип російські пропагандисти та їхні місцеві прихильники намагаються нав'язати і нам.
Водночас, українське суспільство живе за іншими правилами. Воно є істотно егалітарістським. Це відбивається і в принципово інший структурі комунікацій, і в повазі до освіти, і в схильності до самоорганізації, і навіть в іншій системі землекористування та типах урбанізації. Фундаментальна цінність всіх членів соціуму для українців є однаковою, що визначає прагнення до рівних громадянських прав, заперечення нерівності і децентралізації влади.
По відношенню до зовнішніх імперських еліт, стандартною моделлю виживання української громади завжди була манера «прикинутися дурнем», «зіграти в малороса» - тупуватого, малоосвіченого, хамського, скупого, але «працьовитого». Спроба вийти за ці рамки загрожувала загибеллю не тільки самому порушнику, але і його оточенню, тому «найрозумнішого» могли покарати - щоб «не висовувався». Таким чином, притаманна нашому соціуму егалітарістська модель організації суспільства в колоніальних умовах «опиралася» створення місцевих еліт.
Справедливості заради, така ж модель була характерна для багатьох суспільств. Так, наприклад, Агнус Грехем відзначав схожі особливості в селянських громадах Китаю, які сповідували «аграрний егалітаризм» Нун-цзя в до-конфуціанський період.
Тут і проявляється кардинальна різниця між російським і українським суспільством у ставленні до еліт: росіяни можуть з легкістю зліпити собі еліту з будь-якого кривавого лайна, тоді як українці, не роздумуючи, змішають з кривавим лайном будь-кого, хто насмілиться взяти на себе публічну відповідальність за спільне майбутнє.
Тому ми і бачимо таку різницю у ставленні до жертв сталінського терору. Російське суспільство, в основному, сконцентровано на жертвах 1937-38, коли загинули представники «еліти» - «ленінська гвардія», «герої революції», залишки дворянства - все ті, з ким себе досі ототожнюють представники російського «креативного класу», ті, хто формує громадську думку.
При цьому жертви масового терору серед селянства, робітничого класу і навіть духовенства залишаються практично поза суспільною увагою. Логіка тут очевидна: особи нижчого рангу можуть цікавити «еліту» тільки в разі потреби продемонструвати свою перевагу або реалізувати амбіцію, але всі їхні страждання байдужі для «еліти».
Така позиція визначається не тільки точкою зору сьогоднішніх російських еліт, але і соціо-психологічними особливостями всього російського суспільства, тому що більшість міжособистісних відносин в російському соціумі описуються закономірностями примітивних груп.
Водночас, увагу українського суспільства в основному прикуто до масових злочинів режиму - Голодомору, масових депортацій і геноцидів, боротьби з УПА. При цьому репресії проти національної еліти навіть такі кричущі як, наприклад, «Розстріляне Відродження», знищення національної інтелігенції та національної аристократії не отримують порівнянної уваги суспільства.
А в даному випадку мова йде не тільки і не стільки про політичну, але про культурну та духовну еліту нації. Про тих, хто оформлює духовну, культурну і змістоутворюючу діяльність нації, як цілого, хто відтворює основні смисли і цінності національної культури.
У нормальних, розвинених, структурованих суспільствах, політика - це частина культури, а політична еліта - частина еліти культурної. У суспільствах постколоніальних, політична еліта - частина репресивного апарату, а політика – машина геноциду. Це ще один історично обумовлений аргумент не сприймати політичні еліти, погоджуючись з тим, що «політика - брудна справа», віддавати прийняття політичних рішень на відкуп демагогам і пройдисвітам.
На жаль, властивий нашому суспільству феномен відторгнення еліт не такий безпечний, як може здатися. Стратегія виживання, заснована на відторгненні еліт, на постаті «забитого малороса», є неприйнятною на етапі розвитку. Без структурованих, самовідтворюваних та самооновлюваних еліт неможливе формування і розвиток стійкого смислового і ціннісного поля національної культури, конгруентного сучасному динамічному світові. Як би мені, переконаному егалітарісту, не було важко це визнавати.
Подолання колоніального комплексу відторгнення еліт - непросте завдання. Воно вимагає не тільки перегляду установок колоніальної системи освіти і виховання, а й вміння розрізняти досягнення і нагороди, розуміння, що повага, визнання і вдячність - не є приниженням, а прагнення працювати і вчитися у інших - ознака благородства, а не нерозумності.
Повертаючись до предмету початкової розмови, варто зауважити одну очевидну річ. Різниця у ставленні до жертв сталінського терору в російському і українському суспільствах відображає фундаментальну різницю цих спільнот. Однак, при цьому наше ставлення до власних трагедій свідчить про серйозні проблеми, які існують в нашому суспільстві. Практика останніх років показала, що без подолання цих проблем успішний розвиток нашого суспільства неможливий.
