Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Родріґо де Тріана

22 лютого, 2019 - 09:44

Коли б ми – люди ХХІ століття – не вирушали у свою подорож, вона все одно починається в 1492 році. Точніше кажучи, вночі 12 жовтня того року, коли з борту каравели «Пінта» матрос Родріґо де Тріана побачив якісь темні обриси. «Земля! Земля!», ? мав викрикнути він, повідомляючи тим самим про відкриття Америки.

Я часто уявляю цю мить. Матрос вмостився у воронячому гнізді корабля – так називалася бочка, встановлена на вістрі щогли. Це був спостережний пункт, з якого відкривався вигляд навсібіч. Але що можна побачити о другій ночі? Уявімо, що то була місячна ніч. Флотилія Христофора Колумба пливла в невідоме уже два місяці, і залога кораблів була виснажена і втомлена, а головне – зневірена. На океан опустилася ніч, усі повкладалися спати, а Родріґо де Тріана заліз у бочку на щоглі й думав про своє. Можливо, згадував дитинство. Або уявляв єдвабну м’якість шкіри якоїсь дівчини із портового еспанського міста. Хоча найвірогідніше, він думав про смерть, про повільне конання від спраги і голоду на цьому кораблі поміж безміру океану. Запаси продовольства й води на кораблях вичерпувалися, і моряки Колумба почали годитися з думкою, що ніякої землі вони не знайдуть. Сконають під палючим південним сонцем, стануть привидами, що вічно блукають морями й океанами.

Стривожений такими розмислами, Родріґо мав приречено підвести погляд і побачити перед собою темну пляму. Місяць бешкетував на небі, лоскотав своїм світлом хвилі, і перед кораблем стелилася місячна доріжка. В інші ночі вона здавалося безкінечною, але нині добігала кінця досить близько – впиралася у якусь тьмяну пляму. Це був суходіл. Вперше Америку було побачено як згусток темряви поміж флірту місяця й води. Земля, земля!

Схарапуджений Христофор Колумб мав зірватися на рівні з ліжка, вхопити свічку зі столу – аякже, він не спав, бо спокою йому не давали думки про ймовірний бунт розчарованих моряків – і метнутися на палубу. Його призвичаєні до каютного світла очі не одразу побачили смужку землі на горизонті. Знадобилося трохи часу, щоб звикнути до нічної темряви. І протягом цих кількох митей старий чоловік (51 рік у ту епоху – це вже геть літня людина) намагався опанувати себе, погамувати слабеньке серце й нервове дихання. Йому здавалося, він щось бачить, але Колумб хотів упевнитися. Тому напружував зір і глядів перед себе, поки його матроси на всіх трьох кораблях уже почали весело горланити й обійматися. Таки земля! Так було відкрито Америку, Новий світ.

Якщо я про щось і жалкую – так це про те, що в нашу епоху вже не можна відкрити нову землю, новий материк. Про це можна хіба мріяти. В якомусь сенсі література є різновидом мрії. Письменник може собі уявити, створити на сторінках образ матроса, який бачить смужку суходолу на обрії. І в такий спосіб пережити цей момент знову.

Зрештою, Америка є книгою (хай і Франца Кафки), а кожна мандрівка – уявною спробую прочитати великий роман життя, вічну книгу людської мрії.

Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ