Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Розіпнутий

18 грудня - 127 років від дня народження Миколи Куліша
18 грудня, 2019 - 09:55

Розіпнутий поміж червоним та синьо-жовтим. Саме так  склалася доля видатного українського драматурга  Миколи Куліша (1892-1937 рр). Його доля була ущерть наповненою великими і страшними контрастами.

Народився у наймитській родині. Мама Уляна  рано померла, батько Гурій був алкоголіком. Здавалося, що хлопчика рано висушить наймитське життя. Проте видряпався! Вижив також у неспокійні отроцькі та парубоцькі роки, хоча не раз  Біла Пані обдавала крижаним подихом.

Постійно пориваючись до незвіданих галактик відчуттів та почуттів, любив свою дружину Антоніну і свою одружену Музу, із якою вів довгу переписку, Олімпіаду Маслову-Корнєєву, яку називав Ладушкою…

Був більшовиком, що симпатизує українській крові і пам’яті. У своїй «Патетичній сонаті», яка спершу потрясала, а потім перелякала радянську театральну Москву початку 30-их, вже звучатиме на повен голос, наперекір усьому соцреалістичному канонові: « Ми, Ступай-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами і вітрами!» У самому серці СРСР було (звісно, що  за несподіваним недоглядом, а може, волею Провидіння) поставлено драму, яка підривала однозначність дозволеного ситим рабам радянського мистецтва!

Страшно зараз читати його п’єсу «Патетична соната». Роздвоєння, сумнів, туга і мука вчуваються там у кожнім абзаці, квилять із кожної крапки та коми…У його червоних є щось незримо-українське. У його українцях-«жовтоблакитниках» є справжня бацила комуністичної віри, що лише допіру задрімала.   Трагізм цієї великої п’єси не лише у чесному зображення радянського пекла, яке прикрито  фіговим листком  фанатичної більшовицької віри деяких  героїв. Трагізм, як на мене, ще й і в тому –а може найперше в тому!- що  протилежні цінності –комунізм і побудова незалежної держави тут, попри певну поляризацію героїв, переплітаються химерними отруйними шовковими нитками…

Трішки відмотаємо назад. Врешті , після першого успіху своїх п’єс в Україні, ще до початку страшних 30-их, сім`я Кулішів починає жити у тодішній столиці -  Харкові. Микола Куліш, у супрязі з Лесем Курбасом, починає творити модерний, не лише український, але і європейський театр, про що пізніше писали багато разів.

Але знову не питайте, чого ми ще не маємо нобелівської премії з літератури, чому так важко стаємо на мистецькі ноги, часто скочуючись у розважальність чи вторинність. Відповідь-далі.

У 1929-ому році драматург побував, у складі  делегації українських письменників, на зустрічі із Сталіним. Він уже був автором «97», і «Комуни в степах», «Отак загинув Гуска»,  і «Народного Малахія» , «Патетичної сонати». Кажуть, що це він звернув увагу сухорукому вождю, що в СРСР повсюди ставиться п’єса Михаїла Булгакова «Дні Турбіних», із виразними російсько-шовіністичними нотками. Сталін, мовляв, промимрив, що п’єса «капельку полезна», то нехай іде. Пізніше слідчий нагадав Кулішу випади проти улюбленого сталінського письменника…

До речі, Сталін не спілкувався з Булгаковим, який вимолював зустрічей і писав  замежово  сервілістичні п’єси про сталінське дитинство. Але Сталін  любив чимало творів Булгакова-і тому були створені всі умови для повноцінної творчої праці. Автор культової «Майстра і Маргарити»  помер у 1940 році від власних хворіб. А Микола Куліш…

 Кажуть, Микола Хвильовий носив час до часу на грудях червоний і синьо-жовтий банти. Герої «Патетичної сонати» Миколи Куліша теж змішали у своєму серці ці кольори, а найдужче- їхній творець, сам автор… Цей шизоїдний симбіоз, бо не можна примирити вогонь та воду у ніжному танцеві, мав і переваги. Він спершу збивав з пантелику  навіть стовідсоткових романтичних радянщиків, як-от режисера московського Таїрова, що взявся поставити драму! Але потім… Потім у  більшовицькій «Правді» розпочалася істерія із словесних прокльонів, де «націоналістична контрабанда» ще не була найміцнішим словосполученням! «Патетична соната»  на кілька десятиліть випадає із сценічного життя, як і інші твори Миколи Куліша…

Почалися арешти. Лесь Курбас, із яким Микола Куліш створив геніальний  симбіоз автора і режисера, із нелюдським стогоном просить тих, хто тішиться від власного державного садизму: «Дозвольте мені, живому, жити!»

 Від 1935-ого року Микола Куліш перебуває у соловецькій  одиночній камері. Це була кара за віру в українську патетичну сонату всередині кремлівського червоного царства. Переживши тортури, які ми не можемо усвідомити, Микола Куліш, у пориві невимовного мучеництва, пише прохання, щоб його… розстріляли.  Думаю, до такого стану його доводила цілісна віра у подвійні, несполучні цінності… У хвилини відносної рівноваги він піклується про свою сім’ю, чи не гинуть голодною смертю, пише дружині, що передасть свої золоті зуби, бо тут їх йому не дуже треба…

Він у покаянних листах називає себе «грішником», самознищується, просить наркома Єжова дозволу працювати з іншими в`язнями, кається у якомусь дріб`язку... (Таки скажу це-  вже довше працюючи над такою тематикою,  не можу писати ці рядки без сліз у прямому значенні- за що нашій літературі така хрестна дорога, чи не найважча у всіх літературах світу!?) .

З одиночки його випустили. Але - лише до Сандармаху, де розстріляли вкупі з Валер’яном Підмогильним, Лесем Курбасом, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем,  іншими видатними українцями…

Не віддаймо на поталу Україну, за яку вже пролито ріки мученицької невинної крові.

Новини партнерів