Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Серед степу широкого

13 січня, 2022 - 11:05

В моїй родині теж був казахстанський мотив.
   Мого дядька Михайла Стрілана – чоловіка тети Марії, писаної красуні зі східними бойківськими рисами обличчя – заарештували за участь у  ОУНівському підпіллі. Термін відбував у таборах під Джезказганом, бачив  Кенгірське повстання. Після ув’язнення Михайла  заслали в Балхаш, Марія приїхала до нього в 1956. За перше житло мали землянку, куплену в депортованих чеченців.  Повернутися до України вони вже змоги не мали. Ми з мамою їздили їх провідати влітку 1976.

Через 7 років я мимоволі повторив цей маршрут. Коли в 1983 мене витурили з Дніпропетровського гірничого інституту за неблагодійність, зробивши таким чином вразливим до військового призову, то потягли в армію на “перевиховання” аж у Східний Казахстан, у напівпустелю Бетпак-Дола, під містечко Саришаган у 140 кілометрах від того-таки Балхаша.

Все ж цікаво, чому імперія – байдуже, царська чи більшовицька – з такою наполегливістю засилала українців саме в Казахстан.  Мабуть, сподівалися, шо тамтешня спека випалить нашу здатність до спротиву, що зимові вітри розвіють нас по нескінченному суходолу, що чужа земля відіб’є любов до землі своєї. Звісно, думки самих казахів, - чи хочуть вони, аби їхню батьківщину перетворювали на тюрму народів – ніхто не питав.

Я мало що пам’ятаю про Казахстан. Окремі кадри, втім, тримаються.

Наприклад, як у аеропорті Алма-Ати вперше побачив настільки високі гори.

Або озеро Балхаш – велетенське зеленкувате дзеркало посеред степу. Можна йти добрих пів години, а вода діставатиме ледь до поясу, і є в цьому щось казкове.

Світанок над Бетпак-Долою: сюїта всіх мислимих і немислимих кольорів на пів неба, так що навіть на пару секунд забуваєш, що ти – раб у хебе й кирзачах.

  Дикі тюльпани, що виростають після травневих дощів: бризки червоного, жовтого і помаранчевого на сухому столі рівнини.

Хлопці-казахи в моїй частині, яким вистачало гідності не тільки не принижуватися самим, але й не принижувати інших.

Ці крихти краси й добра чогось та й важать.

Для мене й для багатьох інших Казахстан був чужиною, місцем біди. Був він таким, утім, і для самих казахів. У 1991 році вони отримали шанс на волю від гнобителів. Тому так болісно дивитись, як цей прекрасний край шматують уже власні тирани за допомогою – вже вкотре – російських зайд.

Але навіть найбільше зло скінченне. Алга, Казахстан!

Новини партнерів