Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Сто шістдесят років усамітнення

12 травня, 2021 - 17:59

Зайшла до вагону метро. Середина робочого дня, то людей небагато. Занудилася: почала рахувати пасажирів із навушниками в/на вухах. Так, як в дитинстві було рахували, скільки червоних авто проїдуть повз нас, і якщо випаде парне число, то виповниться бажання. Випало тринадцять людей, занурених у свою аудіореальність: вдягнула і собі навушники – хай справдиться бажання. Двісті років поступу людства, щоби могли виправдатися дурнуваті забаганки.

1861 року в Лондоні запускають першу гілку метрополітену. Про цю дату і цей ювілей добре знають і пам’ятають у світі. Але місяців через дев’ять по тому сталася ще одна технічна об’ява; і вплив цього винаходу на саму модерну свідомість, а не тільки на побутові звички сучасної людини, можливо, не такий очевидний, але здається потужнішим за метро. 1861 року винайшли навушники. За однією з версій, звісно, як буває з більшістю подібних винаходів, майже одночасно в різних кутках світу інженери зреалізували дуже схожі задуми. Але прийнято думати так: 1861 рік, Філіп Райс демонструє «звукову мембрану», починається життя навушників.

Одного року, того самого року винайшли швидкість, яка підхоплює тебе і несе, і спосіб на мить зупинитися в цьому потоці. І все це в обгортці абсолютного (само)контролю: поїзд метро проїде там, де йому слід, а ти неодмінно побачиш світ у кінці тунелю; та і почуєш ти лише те, на що націлений, і не почуєш нічого понад те. Кажуть же, що будь-який технічний винахід вітає соціокультурний феномен, так не залізницю винайшли були, а масові залізничні трощі, не метро з навушниками винайшли, а ізоляцію і одночасну неповноту усамітнення. Винайшли три опорні конструкції модерної свідомості: пришвидшення, ілюзію контролю і самоізоляцію; «я сам!», «спіймай мене!» і «дай мені спокій!» одночасно.

ХХІ століття, здається, почалося 1861 року.    

В 1900-х існував специфічний телефонний сервіс – телефоном транслювали музику і вистави з концерхоллів і театрів, а також недільні проповіді з церков. Найвідоміший (бо протримався найдовше) з тих сервісів був британський Electrophone Audio, але існували його аналоги в Румунії, скажімо, і в Німеччині. В 1908 році в Британії такий сервіс обслуговував більше 600 підписників (маються на увазі не люди, а абоненти) і взаємодіяв із 30 розважальними закладами і церквами. Через спеціальні маніпуляції домашні телефони від’єднувалися до трансляції, а слухати передачі можна було через індивідуальні навушники. На кожне вухо транслювався звук з окремого мікрофону, щось типу прадіда стереозвуку.  На фото, які рекламували сервіс, група людей сидить навколо телефону, у кожного в вухах – по важкому пристрою (що виглядає для нас незвично «перевернуто», радше стетоскоп, ніж навушники), у кожного слухача на обличчі і в зафіксованій позі – свої емоції від почутого. Це при тому, що всі слухають те саме. Жодної індивідуальної звукової реальності тут не будується, але створений натомість ефект усамітнення дає можливість ту реальність уявити. Уявити свою самоту як автономію. Зрештою, ця уявлена індивідуальна реальність, мабуть, завжди кореспондувала з бажаннями чи фантазіями слухача. Уже до першого комерційного радіоприймача, що пішов у вільну продаж, додавалася пара навушників.  

Засіб для особистого прослуховування – це навушники.  Навушники – це чути і слухати те, що більше ніхто не може почути. Звучить якось аж занадто подібно до містичного досвіду, правда? Чути щось, що не чує ніхто інший – значно складніше, ніж почути щось, тобі не призначене. Часто в правилах дорожнього руху (та не те щоб часто, майже завжди) обговорюють заборону на використання навушників під час руху. Очевидно: так можна пропустити важливий звуковий сигнал, клаксон іншого водія, скажімо, чи сирену спецтранспорту. Цікавіші ситуації, в яких навушники не гріх було б порекомендувати. Ми запросто можемо мимовільно підслухати щось, чого не воліли, значно частіше, ніж хотіли б і могли б. Я-от, наприклад, знаю, коли моя сусідка розриває стосунки. Тоді вона півдня слухає на повторі пісні Aerosmith і серед ночі береться пилососити. І коли до мене у прочинене літньою пори вікно долітає трішки істеричний від втоми крик: «От так без шкарпеток його і виховуй!», і коли я на пішохідному переході вловлюю репліку з чужої розмови: «Образилася вона! Я жонатий, а вона образилася!», то я чую повідомлення, яке не мала б чути, я можу реконструювати історії, які мене не мають обходити. Я мимоволі порушую приватність інших людей тільки тому, що вони вторглися в мою звукову реальність. І все тому, що нас виховали на думці про уявну нашу звукову самоту, омріяну нашу автономію. 

На початку 1950-х історія навушників вперше поєднується з простором, де тіло мусить зберігати хоч якусь приватність, щоби не переставати бути особистістю. Лікарня, я про цей репресивний, боронь боже, простір зараз говорю. Невеличка компанія, яка називалася J.C. Koss Hospital Television Rental Company, здавала в оренду пацієнтам лікарень невеликий (розміром із середній несесер) програвач вінілових платівок. До нього додавалися навушники. Згодом саме навушники стали в цьому комплекті важливими, Джон Косс взявся за виробництво і удосконалення пристрою (саме своїми навушниками він відомий нині). В цій практиці акцентували не комфорт слухача, якому не заважають насолоджуватися улюбленою музикою, а власне комфорт оточуючих, тишу яких ніщо не порушує. Либонь, такої очевидної установки – зроби приємно іншим, не роби комусь шкоди, занурюючись у власну насолоду – в рекламі навушників більше ніколи не було, як це не дивно. Щодо використання навушників ніколи більше не наполягали на збереженні статус кво двох рівноцінних звукових реальнотей – вашої та чужої. 

Навушники з системою активного пригнічення шуму, Active Noise Cancelling – ANC, це мабуть перша інновація на ринку навушників, яка керувалася думкою про Іншого, але уже не такого, комфорт котрого треба забезпечити, а того, що зло, того, що вторгається в твою реальність. Зрештою, такі навушники спочатку були авіаційною гарнітурною, воєнними пристроєм були. Легенда ходить така: фізик Амар Боуз летів через океан в Європу і звернув увагу на те, що стандартні навушники в літаках не притупляють шум двигунів і крики дітей, які перебувають в салоні. Зовнішні шуми спотворюють музику, яку передають в навушниках. Біда! Боуз почав удосконалювати прибор – і гоп-ля-ля: ANC (які особисто я вважаю найкращим винаходом людства після коктейлю Old fashioned). Не всім у світі рухає любов до ближнього, це очевидно, у спробах захистити себе від ближнього куди більше науково-технічного потенціалу, як свідчить історія НТП.

Що ти слухаєш? – питання надінтимне. В комунікативних протоколах щодо малознайомих людей останніх років десять воно іде за розрядом «непристойне», воно свідчення поганого виховання і слабкої соціалізації. От не можна просто так спитати людину, яка щойно зняла навушники, щоби приєднатися до розмови з вами, з ким вона перед тим ділила свій звуковий простір.

Наприкінці 1970-х навушники виходять з приміщення. Вокмен, я говорю зараз саме про легендарний проєкт Sony Walkman. Жанр прогулянки в літературі віддавна практикувався як щось на зразок європейської медитації. Усамітнення на прогулянці, повне злиття з природою і занурення в себе. Вокман додав до того всього звуковий вимір. Тепер можна було контролювати не тільки напрямок руху і те, що ти побачиш під час прогулянки, а й те, що почуєш – десятки індивідуальних реальностей в просторі, скажімо, того самого міського парку. Або радше тієї самої головної площі. Дівчина на рекламі портативних магнітофонів із яскравими характерними навушниками самовіддано танцювала у натовпі людей, які кудись буденно рухалися. До речі, були моделі Вокмана з можливістю парного прослуховування, але навушники продавалися все рівно одні-самі, і в рекламі наче ніде і не акцентували, що звуком можна ділитися. Це таки позиціонувалося як свято-для-одного, де навушники – еквівалент попередження: «Не лізь до мене з дурними питаннями».    

Виходжу з метра. Вимикаю радіо, знімаю навушники. І тут же перехоплюю репліку дівчини, що поруч говорить телефоном: «Це не стосунки! Чуєш мене? Це не стосунки, а секс-туризм на Троєщину!». Ой дівчино, хай-но краще бажання сьогодні справдиться у тебе, тобі воно, здається, нині потрібніше.

Новини партнерів