Туга за безвізом
Для мене отримання Україною безвізу є найважливішою подією й перемогою останнього десятиліття, здобутком Революції Гідності і нашим цивілізаційним проривом. Так, всі інші реформи і кроки також були важливими, але саме безвіз є водночас наслідком успішних реформ і їхнім авансом, запорукою продовження євроінтеграційного курсу держави.
Як і мільйони інших українців, я встиг добряче настоятися в чергах перед консульствами, визбирував довідки і запрошення, шукав і часом навіть фальсифікував необхідні папірці, переживав стреси і загальне приниження. Таким був шлях отримання візи – щоб потрапити до ЄС, треба було спочатку відчути себе людиною другого сорту. Мою ситуацію покращувало те, що я завжди мав запрошення від солідних закордонних установ та організацій, подорожував з метою культурного обміну, виступав за кордоном на фестивалях, мої книжки виходили в ЄС, на різноманітних дипломатичних прийомах я знайомився з консулами і мав можливість пізніше особисто контактувати з ними, але всього цього було замало для отримання візи.
Завжди виникали нові перепони – статус безробітного (а де має працювати письменник?!), відсутність родини і власної нерухомості (фактори, що «прив’язують» тебе до твоєї країни і ніби гарантують, що ти не виїдеш назавжди). Доходило до абсурду: одного разу дівчинка у віконечку візового центру на повному серйозі заявила мені, що я можу документально довести свої численні зв’язки з Польщею, але не можу підтвердити своїх зв’язків з Україною. Тоді я запропонував додати до пакету документів кардіограму – бо Україна, мовляв, у мене в серці.
Нині на цілком офіційному рівні заговорили про те, що ми можемо втратити безвіз. Безглузде рішення Конституційного Суду може коштувати цілому народу свободи пересування і відчуття людської гідності. Зрозуміло, що ситуацію потрібно рятувати – доступними засобами й методами. Але рішення президента Зеленського використати метод «клин клином», тобто бажання боротися з порушенням закону незаконними методами, до добра теж не приведе. Навпаки – штовхне країну до конституційного хаосу, наслідки якого передбачити складно, але очевидно, що вони будуть негативними. І якщо гарант Конституції вирішує порушити Конституцію (в частині неконституційного розпуску складу КС), то це ще більше наближає нас до втрати безвізового режиму з ЄС.
Але в цій ситуації я хотів би звернути увагу на факт, про який чомусь в Україні дуже мало говорять вголос – ми вже втратили безвіз! Можна називати це призупиненням або паузою, новими умовами чи реальністю коронавірусного світу, але безвіз більше не працює. Тепер знову потрібно зібрати цілу папку папірців і довідок, щоб подати їх комусь на розгляд і очікувати відповіді, робити дорогі тести, випрошувати якісь запрошення і показувати бронь готелю на кордоні, купувати додаткову страховку, а в підсумку – знову не бути до кінця впевненим, що тебе таки на тому кордоні пропустять. А не завернуть, вигадавши якусь дріб’язкову причину.
Від мого дому до кордону з Євросоюзом (Словаччина) – усього 2 кілометри. Заїжджаючи на університетський пагорб в Ужгороді, я бачу Словаччину й Угорщину. Коли ходжу по гриби в поблизький ліс, мені приходить смс про те, що мене вітають в Словаччині й пропонують купити пакет роумінгу. Ось він, Євросоюз – на відстані простягнутої руки, але потрапити туди я вже більш ніж півроку не можу.
Бо безвізу в нас уже нема.
