Тепер, коли ми навчилися літати повітрям, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

У кожного свій телеканал

16 липня, 2021 - 12:14

Скажи мені, який телеканал ти дивишся – і я скажу тобі, хто ти. Або навіть не так: скажи мені, який телеканал ти дивишся – і я скажу тобі, за кого ти голосуєш. Це правило в Україні є вже майже аксіоматичним, і з кожним роком лінія поділу між аудиторіями різних телеканалів стає все відчутнішою. Фактично замість інформаційного телепродукту українці все частіше отримують пропагандистський субстрат, інформацію, подану в такому світлі, що відповідає їхнім політичним симпатіям. Місця для об’єктивності не залишається.

Увімкніть телевізор – майже кожен український телеканал, який має інформаційно-політичне спрямування або бодай щоденний випуск новин, належить до певного політичного табору. За рідкісними винятками (невже тільки Суспільний мовник?), майже весь телевізійний простір поділений між олігархічними чи владно-політичними групами. Є канали, які роками ведуть одну політичну лінію, а є й такі, що весь час змінюють своїх фаворитів (відповідно до нових домовленостей власника), але загальна тенденція однозначна – інформаційні телеканали закриваються в своїй ніші і цементують електорат своїх політичних патронів.

Хто підтримує Зеленського – дивиться одні телеканали й ток-шоу, хто за Порошенка – вибирає інші канали, проросійські люди мають і собі телеканал, а є й такі кнопки на пульті, де весь час  як не Ляшко, то Гройсман з Яценюком. Словом, телеканалів на всі кольори й смаки, не вистачає тільки одного – об’єктивних новин і чесних політичних ефірів.

Здавалося б, а що в цьому поганого? Кожен дивиться те, що йому до вподоби, ті новини, де вихваляють його політичний вибір і висміюють опонентів. Ток-шоу зрежисовані таким чином, щоб ті політики, яких ми підтримуємо, завжди виглядали краще за запрошених (навмисно слабших) опонентів. Реальність викривлюється таким чином, щоб існувала лише одна політична опція, а решта здавалися другосортними, антиукраїнськими чи просто безглуздими й безперспективними. «Наш» політик досконалий, у нього немає жодної вади і його не можна критикувати, натомість опонент ніколи в житті нічого доброго не зробив, кожен його крок хибний. І виходить так, що ми добровільно у ХХІ столітті надягаємо собі на очі шори, щоб бачити тільки щось одне, арешту добровільно ігнорувати чи зневажати.

Проблема такої викривленої медійної реальності в тому, що в ній немає місця для розвитку України, для реальної політичної конкуренції – змагання ідей і чистих репутацій, а не просто політтехнологій. А політичне життя в такій системі координат змінюється на гру в наперстки, де народу ще за два-три роки до виборів починають згодовувати якусь нову політичну «фішку», на яку в майбутньому поставить власник телеканалу. І не треба мати ілюзій: гірших чи кращих тут немає, бо навіть найбільш патріотичні політики не зацікавлені в тому, щоб виховувати у своїх виборців критичне мислення. Адже зашореними легше управляти…

Новини партнерів