Які ж несвоєчасні рішення можновладців. Коли вони за що-небудь, нарешті, зважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, останній гетьман України

У його смерть повірила навіть мама?

В Афганістані відшукали чоловіка, який може бути зниклим безвісти мешканцем волинського села Велика Глуша Ігорем Бєлокуровим.
8 квітня, 2018 - 14:56

Про те, що у далекому Афганістані учасники однієї з експедицій, які займаються  в цій країні пошуком водоносних пластів, випадково познайомились з колишнім радянським полоненим, вже гуде не тільки Велика Глуша. Гуде вся Волинь. Повідомили  вже і стареньку маму  колишнього солдата, котрий, як багато хто вважає, є  Ігорем Бєлокуровим із Глуші. Кажуть, що мама, почувши таку новину, втратила свідомість... Однокласники ж Ігоря, вкотре передивляючись виставлений  в інтернеті сюжет, переконані: це таки їхній  Ігор. Бєлокуров Ігор Вікторович був призваний в ряди Радянської армії 29 вересня 1981 року і служив у військовій  частині  71176, військове звання - прапорщик. Зник безвісти 9 квітня 1988 року в провінції Кандагар.

Він - один із трьох зниклих безвісти  в Афганістані волинян, про долю яких донині було невідомо. Також на тій неправедній війні загинуло 67 волинських хлопців (хоча за неофіційними даними їх більше). Коли сьогодні передивляєшся списки загиблих, в очі падає те,  що усі практично  - вихідці із волинських сіл, працювали в колгоспі або робітниками на заводах чи навчалися у профтехучилищі, у декого не було батька, матері   чи й обох.  Як  це нагадує склад мобілізованих у перші хвилі  неоголошеної війни на сході України!

Афганська  війна – це болюча рана і моєї родини. Мій  брат Олександр був  у числі перших  бригад радянського військового контингенту, які у кінці грудня 1979 року перейшли кордон СРСР з Афганістаном. До того він служив у Мукачевому,  в  екіпажі бойової машини піхоти, солдатиків просто одного дня посадили в «беемпешки» і вони рушили вперед,  не знаючи, що опиняться на війні. Їхали  довго, а одного дня в навушниках прозвучало «Переходим границу с Афганистаном».... Кілька місяців ми не знали, куди подівся брат, всі звертання у військкомат, військову частину завершувались словами надрукованого під копірку повідомлення «переведений на нове місце служби».  Єдине, що зміг написати потім брат про своє місцеперебування, це слова «привіт з Афгану». Хоча згодом доходили і листи, в яких описував рейди в афганські гори, те, як радянські вертольотчики розстріляли своїх же, що стояли привалом у горах. Такі епізоди брат описував у віршах, своєрідному солдатському фольклорі, який  переходив від бійця до бійця, а  військова цензура, певно,  лінувалась у вірші вчитуватись.  Він був важко контужений, але вижив. І лише коли повернувся, дещо розповів (бо ніколи не любив таких спогадів), нам дійшло, що то була не «братська допомога афганському народу», а  банальна, жорстока війна між двома світами, що необстріляних ще дітей просто  кинули у пекло...

***

 Ігор Бєлокуров був не єдиним мешканцем села Велика Глуша,  що у Любешівському районі, хто служив в Афганістані. З цього ж села – Олександр Пасик, який  19-річним загинув у тому Афгані 7 серпня 1984 року.

 Ігор зник безвісти у 1988-му. Кажуть, мати довго не вірила у те, що міг загинути, бо зник – як у воду канув, ніякісінької ж звістки. Але згодом облаштувала таки на цвинтарі символічну синову могилу.  Начебто у труну поклала його одяг і навіть поставила на  могилі пам ятник. Місцевий священик отець Олександр Шпаковський каже, що  довго відмовляв її від цього, бо ж у Бога нема мертвих,  у Бога – всі живі. Тому, якщо нема доконаного факту загибелі,  не варто робити навіть символічну могилу. Звертався з цим  і  до правлячого архієрея митрополита Ніфонта, який сказав, що жінка має  слухати свого материнського серця, але те ж не радив поспішати з могилою та пам ятником. «А жінка казала, що їй важко  жити в невідомості, на Проводи всі ідуть на рідні могилки, їй здавалося,  що так буде легше її серцю. Бо ж минуло вже кілька десятиліть», - роздумує отець Олександр.

У волинського поета Василя Слапчука, який сам є ветераном афганської війни, є надзвичайно проникливі  поетичні рядки: «Якщо в  пісках Афганістану впаду на землю і не встану, тоді душа моя полине у край озер, ліси Волині... Знайде лиш там притулок вічний моя душа двадцятирічна. А  що душа? Душа хотіла туди вернутись разом з тілом». Нині і рідні,  і односельчани Ігоря Бєлокурова перебувають у стані  невизначеності. Має відбутися ідентифікація особи, котру вважають колишнім солдатом з Волині. Сам чоловік, якого ми бачимо  у сюжеті, начебто вже забувся і  українську, і російську мови, давно прийняв іслам, має своє життя, але він чітко  сказав на камеру, що – з  Волині родом. Чи захоче він повернутися у своє далеке минуле? Чи зможе він, навіть маючи таке бажання, це зробити?..Тут же  безліч умовностей і перешкод.

Головне, що треба винести з цієї неймовірної історії, це те, що ніколи не повинна закінчуватись ВІРА. Нинішня неоголошена війна на сході України також дала довгий і печальний список зниклих безвісти. Коли ні тіла, ні інформації про нього. Їхні рідні також будуть облаштовувати символічні  могили, може у душі навіть не вірячи  у їхню загибель. Бо така могила – то ще не визнання загибелі, втрати, то місце, куди можна прийти і  молитися, і просити у Господа чуда.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Новини партнерів