Українці в «ідеологічних квадратах» і реальне життя
Виявляється, понад 73% українців є прихильниками лівоавторитарної ідеології. Вони вважають, що держава повинна мати сильний вплив і на економіку, і на свободу особистості. Такі висновки зроблені на підставі соціологічного дослідження, яке провела аналітична платформа VoxUkraine та Київська школа економіки впродовж 7-17 березня 2019 року. Учасникам опитування зачитували 24 твердження, що стосуються економіки і моралі (наприклад, «Земля повинна бути товаром», «Держава повинна забезпечити мою старість», «Смертну кару слід повернути», «Тільки віруюча людина може бути моральною», «Україні потрібен сильний лідер із необмеженими повноваженнями» тощо). Респонденти мали вказати, наскільки вони погоджуються з цими твердженнями за шкалою від 1 до 5. Виявилося, що переважна більшість респондентів дотримуються приблизно однакових поглядів і на т.зв. «політичному компасі» потрапляють в один квадрат. У VoxUkraine назвали його лівим (більше втручання держави в економіку) й авторитарним (більше втручання держави в життя особистості). Окрім того, майже всі респонденти, які назвали себе «правими в політиці» опинились, за словами дослідників, у лівій частині компасу. 81% з них опинилися саме в «авторитарно-лівому» квадраті. Загалом же виходить, що ліводемократичну ідеологію в Україні підтримує 17% респондентів, правоавторитарну – 1%, а праводемократичну – 2%.
Уважно прочитали? Як на мене, якнайкраще охарактеризував свого часу такого ґатунку теоретичні кунштюки представник «лівоавторитарної ідеології» (насправді – адепт лівототалітарної ідеології, але наявність такої «дрібнички» новітні «просунуті науковці» просто не передбачили у своїх «квадратах») Володимир Ульянов-Ленін: «Формально правильно, а по суті знущання». Бо ж, скажімо, в Ізраїлі, Нідерландах чи Канаді існують серйозні обмеження на купівлю-продаж землі, проте не в силу ідеології, а внаслідок специфічних, у кожному випадку конкретних обставин. У тому самому Ізраїлі фактом є потужна роль держави в економіці та її втручання в життя особистостей, але ж Ізраїль – це перманентно воююча держава, і якби цих речей не було, то не існувало б і цієї держави, а єврейський народ знову опинився б у ситуації Голокосту. Ну, а твердження, що «держава повинна забезпечити мою старість», у чинних вітчизняних умовах означає передусім те, що олігархічна державна машина, яка чверть століття (з часів Кучми) здійснювала грабунок основної маси людей, під будь-яким оглядом має перед цими людьми борги. Але, схоже, дослідники вважають, що таких боргів не повинно бути, якщо ми хочемо стати демократичною державою…
Але головне тут, мабуть, усе ж таки інше. Україна – це постколоніальна держава. Що вона була колонією, розуміли українські дослідники ще сто років тому. Але на сучасному Заході майже всі науковці ототожнюють суть колоніалізму з кольором шкіри, отже, білі люди не можуть перебувати в ситуації колоніального гноблення (агов, а як же заокеанські колонії Британії та Війни за незалежність, перша та друга, Сполучених Штатів Америки)? Виняток тут, наскільки нам відомо, робиться один: Російська імперія мала лише заморські колонії, тобто Аляска була колонією, а расово й етнічно споріднена Чукотка – ні. Як бачимо, тут расовий підхід геть відкидається, хоча багато які російські мислителі колись чесно й аргументовано вели мову про колоніальне гноблення імперії на величезних просторах Азії. Тепер же, отримавши ідейну «підкачку» від ліволіберального Заходу, російські автори майже всі категорично заперечують, що Росія була колоніальною імперією; мовляв, так, імперією вона була, але неколоніальною, «континентальною».
І взагалі: справа в тому, що національно-демократичний, визвольний дискурс – як теоретичний, так і практичний – завжди включає в себе елементи як лівих, так і правих, як авторитарних, так і суто демократичних ідеологій – у відповідності до ситуації в конкретній країні. Тому до нього і до постколоніальних реалій не можна підходити з шаблонами, викресленими на матеріалі розвинених країн. Тим більше, що ці шаблони насправді – повне казна-що (кудись подівся на схемі соціологів тоталітаризм; невже він щез із сучасного світу і навіть з Європи?). Індія, Республіка Корея, Тайвань – це приклади успішної постколоніальної (у двох останніх випадках – до певного часу авторитарної) модернізації (а разом із тим і демократизації). Державний контроль за промисловістю і державна власність на стратегічні об’єкти у цих країнах зовсім не означали, що там панувала ліва ідеологія; йшлося про виживання та розвиток за постколоніальних реалій. А от ті держави, які намагалися втілити в життя запропоновані їм «правильні» економічні й політичні схеми, наражалися на великі кризи, а то й катастрофи (до речі, МФВ у середині 1950-х наполегливо радив Північній Кореї зосередитися на виробництві тканин й одягу на експорт і не займатися електронікою…).
Ну, а про те, що опитування зроблене під час війни, коли й запеклий консерватор чи ліберал стає багато в чому наче-авторитаристом і наче-соціалістом (згадаймо економічну політику Черчилля у 1940-45 роках), взагалі говорити не варто. Бо ж під час війни, скажімо, ставлення до смертної кари зазвичай змінюється, і не в бік гуманізації покарань. Чи для вітчизняних «просунутих» дослідників ніякої війни, яка об’єктивно вимагає мобілізації всіх ресурсів і нищення «п’ятої колони», взагалі немає?
Який висновок випливає з усього цього? Як на мене, водночас простий і складний: не все «просунуте» апріорі є вартим уваги, думати ж слід самостійно, спираючись на світовий і вітчизняний досвід, а не на останні скороминущі зарубіжні «моди».
