Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Усього кілька слів

«01-07.02.2019»
7 лютого, 2019 - 19:55

Як людина, яка пише, добре знаю, як із часом стає важко знайти якісь нові, особливі слова на дорогі, пам’ятні твоєму серцю дати, що віддають могильним холодом і подихом згарища. Тут як з радянською «Великою Вітчизняною війною», з роками навіть найщиріші слова ветеранів перетворилися на чергову казенщину й навіть вульгарність професійних «говорящих» голів. У цьому сенсі можу лише позаздрити Юрієві Луценку, який у переддень п’ятиліття розстрілу Майдану здивував усіх нехай не стилем, але свіжістю й невластивою прокурорському стану широтою своїх поглядів. «Серед Небесної Сотні є й 18 загиблих міліціонерів. І ті, і ті — жертви», — заявив у цю середу на засіданні Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Генеральний прокурор.

Ну що ж, були й у нас колись на Майдані такі широкі погляди. Пам’ятаю, 1 грудня на Банковій самотню фігурку Юрія Бутусова, який намагався захистити беззбройних призовників з Внутрішніх військ від озброєних ланцюгами й бітами провокаторів-радикалів. Пам’ятаю, як перед штурмом 11 грудня на розі Костельної й Михайлівської дівчата годували тремтячих від холоду й голоду міліціонерів і вевешників тією ж, що й майданівців, кашею. Навіть після побиття в ніч на 30 листопада, навіть після кривавого тріумфу беркутівців над беззбройним натовпом споглядальників і журналістів 1 грудня, навіть після цього нам іще здавалося — ось, є Внутрішні війська, є менти — які не які, але наші, а є «Беркут».

Але задовго до лютневого розстрілу, коли майданівців почали викрадати й вбивати, скільки «безневинних жертв» з числа співробітників Міністерства внутрішніх справ... ні, не перейшло на бік народу, просто подало у відставку, відмовившись виконувати злочинні накази? Хоч хто-небудь з «безневинних жертв з числа правоохоронців» втрутився, коли посеред білого дня в центрі столиці на камери на морозі роздягали догола й знущалися з Гаврилюка? Коли на вулиці міста випустили, заздалегідь озброївши, натовпи злочинців, хоч хтось з міліціонерів пригадав про свій обов’язок і спробував їх зупинити? Та що там про нас-майданівців, хоч хтось із них спробував захистити вірного пропагандиста режиму В’ячеслава Веремія, який потрапив під важку руку крисінських «тітушок»?

«Вони теж жертви, бо виконували накази», — ні, це не адвокат десь у Нюрнберзі говорить, а наш з вами Генпрокурор. Говорить, забувши, що, окрім наказів, є ще присяга — не людині на Банковій, а народові України. Не кажучи вже про те, що в кожної, навіть уповноваженої державою на застосування сили людини завжди є вибір. Звичайно, якщо в цієї людини у формі є совість, якщо в неї є честь. Незважаючи на обов’язок захищати, вони як мінімум віддали наше місто злочинцям на поталу й розграбування, тож вибачте, Юрію Віталійовичу, хоч би хто у них стріляв — чи провокатори російських або наших спецслужб, чи Яценюк з привезеної з Чечні шаблі, безневинних жертв серед міліціонерів на Майдані немає.

Так, коли сьогодні на кону стоїть уже не загроза диктатури, а саме існування нашої країни, багато старих чвар, взаємні образи мають бути відкладені, якщо й не забуті зовсім. Хтось навіть з колишніх ментів і «беркутів», пише, побував в АТО й спокутав вину кров’ю. Пам’ятаю навіть, як перші роки реформ ми — не всі, але більшість з нас — пишалися новою патрульною поліцією. Здавалося, колишнє вже не повернути. Але сьогодні, коли стерся лиск новизни, із-за вітрини на нас дивляться все ті ж колишні ментівські й «беркутівські» пики, які так само промишляють рекетом, кришують гральний бізнес і борделі. Коли під дахом МВС формуються заради наживи, заради задоволення політичних амбіцій свого начальства невеликі приватні армії з вірних «тітушок», чи можна казати про вибачення або навіть примирення. Як і більша частина суддівських, ця частина нашого минулого просто зачаїлася й чекає лише шансу, аби взяти реванш.

Ну, й, нарешті, головне зі сказаного в середу Генеральним прокурором. Юрію Віталійовичу, ось що дивно, ви ж начебто бували на Майдані. І вас там навіть разом з усіма, траплялося, ні за що, просто так била озвіріла «беркутня». І за вас точно так само, як і за нас, не вступалися ваші колишні, за вашого перебування міністром, колеги. То чому для вас, як для якогось обивателя, яий спостерігав за всім звідкись із затишного крісла або з дивана, Небесна Сотня — це лише жертви? Адже «Героя України» їм дали не за те, що їх по-безглуздому, випадково вбили, а за те, що вони, знаючи на що й проти кого йдуть, беззбройні проти рушниць і автоматів усе одно до самого свого кінця боролися за наші (до якогось часу мені здавалося, за наші спільні з вами) ідеали. За що, за які високі ідеали стояли й загинули, який подвиг духу здійснили на Майдані міліціонери, що ви ототожнили їх із, скажімо, Нігояном і Голоднюком?

П’ять років тому я писав, що кордон між Майданом і Антимайданом умовний і що багато хто опинився по наш бік барикад лише через випадок. За минулі з тих днів роки я не одноразово переконувався, що серед показних патріотів дуже багато тих, кому близькі політичні ідеали «Русского мира», й вони б раді будувати свій «Український», узявши путінський за зразок. Я не одноразово переконувався, що серед показних реформаторів і антикорупціонерів надто багато тих, для кого рушійною силою є, як і для соратників Януковича, виключно амбіції й нажива. Але, зізнаюся, навіть у найпохмуріші дні я не думав, що коли-небудь і Юрій Луценко виявиться по той бік. — Усього кілька слів, і все, немає людини.

Газета: 
Новини партнерів

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments