Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

В часи мого дитинства, люди в місті іще любили дерева

26 травня, 2021 - 13:11

В часи мого дитинства, люди в місті іще любили дерева. Нас із ними пов’язували особисті історії й теплі спогади. Навіть із заплющеними очима, я могла відтворити зелений малюнок рідної вулиці, довгий коридор дерев і кущів, силуети яких пізнавала і в сутінках. Дерева проводжали нас до школи, вітали вітром поміж зелених гілок із канікулами, з ними ми ділилися гіркотою дитячих розчарувань і літньою радістю свободи. Інколи, їх крони ховали нас від дощу, або небажаної зустрічі з котримсь бешкетником із сусіднього двору. Поміж їхніх гілок, ми лаштували собі сідала, історії з яких і досі гріють душу. Ранковим шелестом вони заспокоювали шкільне хвилювання, нічним шурхотінням і мереживом тіней, навпаки, додавали лоскітливих фантазій.

На центральних проспектах я знала поважних лип, іще тих, що ховали від спеки малого батька з морозивом у руці. Високі ялини сусідньої вулиці чаїли десятки совиних пу-гу, шукати їх чи просто слухати — одне з моїх дитячих щасть. Мандруючи по бордюру головного фонтану, на кілька кроків ми зникали в гіллі верби, що купалася в його іскристих водах. Ще каштани, такий собі календар прикмет шкільного року, зацвіли — до свободи, а коли вже падають колючі кульки — час повертатися в клас, тільки обережно, аби котрийсь не вдарив по лобі. Горіхи, з широким духмяним листям і запахом йоду на пальцях, липовий чай, аромати акації, тріскотливі сосни, алича у гудінні бджіл...

Наш мозок теж уміє фотографувати. Напевне, у вас, як і у мене, є сотні моментів, дрібних та яскравих, що засіли у голові. Хто його знає чому, бо немає у них складного сюжету, вирішального повороту долі чи екзотичних героїв. Один із таких, що тримається в пам'яті кілька десятиліть, — це мандрівка в тролейбусі, який підіймається вулицею у дощ і широкі зелені гілки каштанів торкаються його мокрих вікон, переливають краплини з листка на листок, поміж них тремтять наполохані хрущі й в повітрі пахне озоном. Іще пам’ятаю, як збирала в шкільному дворі липовий цвіт, стоячи на хитких боках лабіринту і турніків. У чай він не пішов, бо ті липи росли на забутому єврейському кладовищі й не гоже кидати чужі спогади собі в чай.

Із заплющеними очима, я могла б провести вам екскурсію деревами мого дитинства. Правда вам теж довелося б заплющити очі, ввімкнути уяву і просто слухати оповідь. Бо сьогодні наші вулиці, які й вулиці сотень інших українських міст, майже без дерев. Люди їх більше не люблять. Їхнє коріння заважає автівкам, у вікна вони кидають тінь. Їх кронують на смерть, так щоб потім наступного року просто закласти бруківкою місце, де колись жив каштан, липа чи клен. Схожі на Толкінівських почвар, обрубані й обпиляні, вони не кидають тіні, не шелестять на вітрі, і просто вмирають стоячи, згадуючи часи, коли люди іще любили дерева, коли навколо гуло зелене море, коли повітря пахло життям.

Новини партнерів